Смок і Малий
Шрифт:
Запала довга мовчанка. Першим заговорив Малий.
— Ходімо, — сказав він. — Спробуємо й собі щастя. А то в мене аж ноги заклякли.
— А ми їх димком обкуримо, — посміхнувся Кіт.
— Хочеш виправдати своє ім'я? — сказав Малий. — Ходімо! — гукнув він, звертаючись до господарів.
Мабуть, за шумом води вони недочули.
Малий з Кітом почвалали назад до порогів і одв'язали човна Кіта підбадьорювала рішучість товариша, а також свідомість, що старий Ісаак Беллю та всі інші Беллю завжди перемагали труднощі, коли мандрували на Захід. А що робили вони, то й він може зробити! Тут була ведмедина, і він знав, що тільки дужі люди можуть
— Держи просто на бурун! — гукнув йому Малий, набиваючи рота жуйкою, коли човна підхопило швидким потоком.
Кіт кивнув головою і щосили наліг на стерно.
За кілька хвилин, коли вони пристали доз берега далеко за Білим Конем, Малий виплюнув жуйку і потиснув Кітові руку.
— Ведмедина, ведмедина, — співав він. — Ми їли її сиру. Ми їли її живу!
На березі вони зустріли Брека. Його жінка стояла осторонь. Кіт потис йому руку.
— Боюсь, що з вашим човном не буде діла, — сказав Кіт. — Він менший за наш і дуже хиткий.
Брек витяг пачку грошей.
— Я дам кожному з вас по сотні, якщо проведете човна.
Кіт глянув на бурхливу Гриву. Насувався довгий присмерк. Похолоднішало.
— Не в тому річ, — зауважив Малий. — Нам не треба ваших грошей. Але мій товариш розуміється на човнах, і коли він каже, що ваш не пройде, то так воно й буде.
Кіт кивнув і ненароком обернувся до місіс Брек. Її очі були звернені просто на нього і дивилися так благально, що Кіт не витримав. Малий теж помітив її погляд. Товариші зніяковіло переглянулись, але нічого не сказали, лиш кивнули один одному і пішли у бік порогів. Та не зробили вони й ста кроків, як зустріли Стайна і Спрага, що сходили вниз.
— Куди це ви йдете? — спитав Спраг.
— Провести другого човна, — відказав Малий.
— Чекайте! Уже темно, треба отаборитись.
— З ним дружина, — мовив Малий.
— Це його справа, — сказав Стайн.
— А також моя і Смокова, — кинув Малий.
— Я забороняю вам! — заволав Спраг. — Смоку, якщо ви зробите ще один крок, я звільню вас.
— А я вас, Малий, — втрутився й собі Стайн.
— І чорт з вами! — вилаявся Малий. — Як ви доведете в Доусон свого проклятущого човна? Хто вам подаватиме каву в постіль та зрізатиме нігті? Ходімо, Смоку. Вони побояться нас звільнити. До того ж у нас контракт. Якщо ці пани звільнять нас, їм доведеться годувати нас на дурничку.
Тільки вони сіли до Брекового човна й одштовхнулися від берега, як хвилі почали хлюпати через борт. Але це було лише провісником того, що їх чекало попереду! Малий, узявши свою постійну жуйку, весело глянув на Кіта, і Кітове серце залила тепла хвиля любові до цієї людини, котра не вміла плавати, але вміла дивитися смерті у вічі.
Пороги зустріли їх зливою бризок. В темному присмерку Кіт ледве бачив Гриву та звивисту течію, що вирувала в ній. Кіт дуже зрадів, побачивши, що човен потрапив якраз на середину Гриви. Наступної миті човна почало кидати вгору і вниз, заливаючи водою, і Кіт щосили наліг на стерно. Ставши на герць з розгніваною стихією, він мав тільки одне бажання, щоб дядько побачив його в цю хвилину. Наскрізь мокрі, задихані, вони виринули нижче порогів. Човен був повен води, а легкий вантаж плавав на поверхні. Кілька міцних ударів весла — човен підхопило течією, і він м'яко врізався в берег. З кручі на них дивилася місіс Брек, і сльози котилися з її очей.
—
Малий схопився, човен хитнувся під ним, і він брьохнувся у воду.
— До дідька гроші! — гукнув Малий. — Несіть сюди віскі! У мене заклякли ноги, і я боюсь застудитися.
Вранці, як і звичайно, вони рушили останніми. Брек, хоч і не вмів правити човном і мав за помічників тільки дружину та небожа, щ вночі навантажив речі і відплив удосвіта. А о Спраг і Стайн не квапились. Вони ніби й не розуміли, що ось-ось можуть вдарити морози, тинялися собі без діла, прискіпувалися до хлопців і заважали їм працювати.
— Я цілком втратив повагу до бога, котрий сотворив отаких виродків у людській подобі! — лаявся Малий.
— Зате в тобі бог не схибив, — весело проказав Кіт. — І я все більше поважаю творця, коли дивлюсь на тебе.
— Невже й справді він досяг чогось? — зніяковіло допитувавсь Малий.
На їхньому шляху з'явилось озеро Ле Барж. Там не було бистрини, яка б допомагала плисти, і тому сорок миль вони мали йти на веслах. Пора ходових вітрів уже минула, і їм назустріч дув лютий північний вітер. Він піднімав на озері велетенські хвилі, і веслувати було майже неможливо. До того ж почав падати сніг. Вода бралася кригою на веслах, комусь треба було зчищати її сокирою. Примушені взятися за весла, Спраг і Стайн явно байдикували. Кіт добре знав, як треба налягати на гребки і розумів, що ці пани тільки черкали веслами по воді.
Через три години Спраг кинув весло і сказав, що вони повинні повернутися до гирла річки й отаборитися там. Стайн підтримав його, і, таким чином, вся праця пішла нанівець. І на другий і третій день повторювалось те саме. В гирлі річки зібралася ціла флотилія, човнів двісті. Щодня їх прибувало сорок чи п'ятдесят, і лише двом або трьом пощастило дістатися північно-західного берега й не повернутися назад. Озеро вздовж берегів почало братися льодом. Скоро мала стати вода.
— Ми могли б проскочити, якби вони не були такими нюнями, — сказав Кіт Малому, коли вони третього дня увечері сушили на вогні свої мокасини. — Ми проскочили б і сьогодні, якби їм не забагнулося повернути назад голоблі. Години дві праці, і ми дісталися б західного берега. Ці пани наче діти.
— Справді, — погодився Малий. Він підсунув свої мокасини ближче до вогню і хвилину подумав. — Слухай-но, Смоку. До Доусона ще сотні миль. Якщо ми не хочемо замерзнути, то мусимо щось робити.
Кіт глянув на товариша і нічого не сказав.
— І навіщо ми з ними зв'язалися! — бурчав Малий. — Коверзувати й тринькати гроші вони вміють, а так — це справді діти. Коли ми хочемо дістатися Доусона, не треба їх слухати.
Вони перезирнулись.
— Гаразд! — сказав Кіт і на знак згоди потис йому руку.
Вночі, ще задовго до світанку, Малий почав гукати.
— Вилазьте! — ревів він. — Виходьте, ви, сплюхи! Ось ваша кава! Ковтайте її швидше! Ми збираємось вирушати!
Хоч Стайн і Спраг бурчали й хникали, та змушені були рушити в дорогу значно раніше, ніж звикли. Вітер дужчав, обличчя мандрівників вкрилося інеєм, а весла зовсім обважніли від криги. Чотири години вони боролись — один на кермі, другий збивав кригу, а двоє на веслах. Північно-західний берег маячів усе. ближче і ближче. Але вітер ставав несамовитим, і Спраг нарешті відмовився гребти. Малий ухопив весло, хоч його тільки-но змінили.