Смок і Малий

Лондон Джек

— Ми всю зиму на ногах, — зауважив Малий, — а всі ці роззяви розкисли, вилежуючись у теплій постелі, і ще хочуть змагатися з нами.

Смок запалив сірника і глянув на годинник. Більше він не робив цього, бо мороз так шпигонув його пальці, що минуло півгодини, перш ніж вони зігрілись.

— Чотири години, — сказав він, натягаючи рукавиці, — а ми вже випередили чоловік триста.

— Триста тридцять вісім, — поправив Малий. — Я рахував. Гей, хто там! Дайте дорогу тому, хто вміє ходити.

Це він звертався до знесиленого чоловіка,

який, спотикаючись на кожному кроці, брів попереду, заступаючи шлях. Далі вони зустріли ще одного такого невдаху, останнього, хто їм трапився на шляху, бо вже йшли попереду всіх. Лише згодом вони довідались, яка то була страшна ніч. Втомлені, зниділі люди сідали у сніг, щоб перепочити і більше ніколи не вставати. Семеро замерзло на смерть, а скільком довелося відрізати пальці, руки та ноги у лікарнях Доусона! Ніч великого походу до струмка Індіанки була найхолоднішою за всю зиму. На світанку спиртові термометри у Доусоні показували сімдесят градусів нижче нуля. Люди, що брали участь у поході, за невеликим винятком, недавно прибули до цієї країни і зовсім не звикли до таких морозів.

Другого чоловіка, що теж дійшов уже краю, вони наздогнали хвилин за п'ять потому, його осявало північне сяйво, мов потужний прожектор. Бідолаха сидів обіч шляху на крижині.

— Вставай, сестричко Мері! — привітав його Малий. — Треба рухатись, бо замерзнеш.

Чоловік не відповів, і хлопці спинилися, щоб дізнатись, в чому річ.

— Твердий, як коцюба, — сповістив Малий. — Штовхни його, і він зламається навпіл.

— Чи ж він хоч дише? — Смок зняв рукавицю і крізь хутра та вовняну одежу силкувався намацати серце.

Малий відкрив одне вухо і нахилився до замерзлих уст.

— Не дише, — сказав він.

— Серце не б'ється, — додав Смок.

Він одяг рукавицю й почав швидко бити руками, перш ніж запалити сірника. То був старий чоловік, без сумніву, мертвий. Сірник загорівся, і на мить вони побачили довгу, сиву, вкриту кригою бороду, білі від морозу щоки і опушені інеєм вії, що змерзлися докупи.

— Ходімо, — сказав Малий, розтираючи вухо. — Ми нічим не можемо зарадити бідоласі. А я одморозив вухо. Тепер уся шкіра злізе, і болітиме з тиждень.

Пізніше, коли на небі запалала бліда райдуга північного сяйва, вони побачили попереду дві постаті. Крім них, більше нікого не було видно.

— Оце найперші, — сказав Смок, коли знов настала темрява. — Давай, доженемо їх.

Через півгодини, не в змозі догнати цих двох, Малий почав бігти.

— Якщо ми й доженемо їх, то нізащо не випередимо, — сказав він, важко дихаючи. — Боже, як вони йдуть! Б'юсь об заклад, що то не чечако! Вони зліплені з доброї глини!

Смок був попереду, коли вони наздогнали їх, і він дуже радів, що міг встигати за ними. Він одразу здогадавсь, що та з постатей, яка ближча до нього, — жінка. Що підказувало йому це, він не міг собі пояснити. Закутана в хутра жінка була як і всі інші, але Смок відчув у ній щось дуже знайоме. Коли знову спалахнуло північне

сяйво, Смок побачив маленькі ніжки, озуті в мокасини, і пізнав ходу, яку, раз побачивши, вже ніколи не забудеш.

— Ач, як добре йде, — хрипко проказав Малий. — Б'юсь об заклад, що це індіанка.

— Здрастуйте, міс Гастел! — сказав Смок.

— Здрастуйте! — відповіла вона, повернувши голову і швидко глянувши на нього. — Дуже темно, і я нічого не бачу. Хто ви?

— Смок.

Вона дзвінко засміялася, і Смокові здалося, що він ніколи в житті не чув такого чарівного сміху.

— Ну, як? Одружились? Виховуєте дітей, як тоді обіцяли? — І, перш ніж Смок одповів, запитала: — Чи багато чечако ідуть позаду?

— Та, мабуть, кілька тисяч. Ми випередили більше трьохсот. І вони не гаяли часу.

— Давня пісня! — зітхнула дівчина. — Ті, що недавно з'явилися, забирають собі найкращі місця, а ті, що живуть тут здавна, — які так мужньо, з такими стражданнями освоїли цю країну, — не мають нічого. Адже вони перші знайшли золото на Індіанці. Це вони дали знати мешканцям Морського Лева. Як ця чутка поширилася — хтозна. Але поки ті прибудуть, кляті чечако загарбають геть усе. От несправедливість! От знущання долі!

— Це й справді негаразд, — погодився Смок. — Але хай мене повісять, коли я знаю, як цьому запобігти. Хто перший, тому й кращий шматок. Ви ж знаєте.

— Мені хотілося б їх якось спинити, — палко промовила дівчина. — Я б воліла, щоб вони позамерзали на шляху або щоб з ними трапилося якесь нещастя, тільки б мешканці Морського Лева прийшли першими.

— Ви ще й справді накличете на нас якесь лихо, — засміявся він.

— Не в тім річ, — сказала вона швидко. — Я знаю все населення Морського Лева, кожного зокрема, і всі вони справжні люди. Скільки намучились вони в цій країні і як самовіддано працювали! Разом з ними я пережила тяжкі часи на Койокуку, коли ще була маленькою дівчинкою. Ми разом терпіли голод на Березовій річці та на Сороковій Милі. Вони герої і заслуговують нагороди, але тисячі шмаркачів, що не вміють навіть кілка забити, мов навіжені, пруть попереду них. Даруйте мені цю промову. Тепер я мушу мовчати, бо ви і ваші випередите мене та батька.

З годину вони мовчали, хоч Смок помітив, що Джой тихенько перешіптувалась з батьком.

— Я знаю їх, — сказав Малий Смокові. — Це старий Луїс Гастел, справжній золотошукач. А це, певно, його дочка. Він прибув до цієї країни дуже давно і привіз з собою дівчинку, Немовля. Він та Бітлз пустили першого пароплава на Койокуку.

— Я гадаю, нам нема потреби випереджати їх, — сказав Смок. — Нас тільки четверо.

Малий погодився, і вони ще з годину йшли мовчки. Біля сьомої години ранку, коли темряву прорізав останній спалах північного сяйва, вони побачили широкий прохід між горами.