Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник
Шрифт:
Юлія крізь сон чує хропіння няньки. Що вона робить в її кімнаті? Я ж бо вже велика! — дивується вона і реальність приходить до неї у вигляді запаху диму й смороду мокрого шмаття. Воно не сохне, не замерзає, і навіть не гниє. Ніби час ним гидує. Утім, знати, що з нею, важливіше, ніж просякле сечею шмаття. Час влаштував проти неї змову.
Дівчинка розплющує очі. Темно і страшенно холодно. Дідусь хропе на весь підвал. Ні, хрипить. І в його хрипінні є щось таке, що змусило її прокинутись серед ночі. У ньому з’явився ритм, проте це нічого не говорить Юлії. Якби була тиша, вона б не прокинулась. А якби прокинулась, то лежала б у темряві й думала: помер дід чи не помер.
Вона тягнеться рукою до дверцят грубки. Попіл ще теплий, але жару немає. За допомогою
— Дідусю! — шепоче вона, дивлячись туди, де догоряє життя. Їй здається, що коли вона дійде, все це скінчиться.
Хрипіння стає дедалі ритмічнішим і голоснішим. Юлія наближає запалену скіпку до узголів’я, тіні кидаються їй в обличчя, але дідусеве лице таке біле, наче вилите з гіпсу. Раптом дід хапає її за руку, міцно, наче обценьками. Вона вириває руку й тікає. Падає на свою купу лахміття й дивиться, як вогонь облизує тріски. Їй стає легше, коли вона починає розуміти, що підійде до діда, коли вже буде по всьому. Коли настане тиша. Тоді вона зробить для діда все, що можна зробити за таких обставин.
Юлія кидає в полум’я книгу за книгою, дим наповнює підвал, скупчується угорі під склепінням, а тоді виходить, знайшовши тріщини, — виходить у місто, в те, що залишилось від цього міста, яке незабаром втратить ще й ім’я.
Минають хвилини, години. Надворі починається ранок. Грубка пашить теплом. Втомлена Юлія дрімає, але не спить. Хвилі тепла огортають її маленьке тіло, сонячний промінь прокладає широку смугу над нею, але не досягає протилежної стіни. Десь дзюркоче вода, пробиваючи собі дорогу.
Дівчинка не їсть, не п’є, їй нічого не хочеться. Вона дивиться на світляну смугу, що нагадує промінь прожектора з будки кіномеханіка. У неї є ключ. У неї є перлове намисто. Вона ще візьме одну книжку з того стосу, який не можна палити. Першу-ліпшу, не дивлячись. Задля дідуся вона врятує бодай одну книжку. Може, вони ще колись повернуться сюди з тіткою. Але в глибині душі Юлія не вірить, що можна повернутись сюди. Сюди не треба повертатися. Ніколи.
Вона дотримала свого слова. Вона сказала собі, що не залишить дідуся, доки той не помре. Чекай, Юльхен, просто лежи і чекай. Ти нічим не зможеш допомогти дідусеві. Він схопив тебе за руку не для того, щоб забрати з собою на той світ. Він просто хотів переконатись, що ти тут. Він любить тебе.
Промінь стає вужчим і коротшим. Коли він зникає, настає тиша. Потім короткий хрип, і все.
ВСЕ.
Нарешті все.
Наче відплив корабель і зникла незручність від прощання. Вічна жіноча мудрість підказує дівчинці, яка лежить перед згасаючою грубкою, зачекати. Не ворушитись, не робити різких рухів. У голові в неї жодних думок, якась суха пустеля, де чути биття її серця. Тепер у цих руїнах б’ється тільки одне серце. Коли вона піде звідси, тут не залишиться нічого живого, нічого, за чим можна шкодувати. Каміння і цеглу вивезуть до Росії і там побудують з неї нові будинки. Добра кенігсберзька цегла служитиме ще багато років.
Юлія кладе на майже вигаслий жар ще книжку. Майже стемніло. Сонце заходить тепер пізніше. Ноги у неї наче з вати, коли вона йде до дідуся зробити те, що належить зробити. Те, що зробила б її мати, кожна жінка в Кенігсберзі. Обличчя дідуся уже не біле, а жовте, очі розплющені. Вона повинна закрити йому очі й покласти на них монети, але монет у неї немає. Нехай буде так, як є. Юлія відриває довгу смугу від порваного простирадла й підв’язує щелепу. Кладе неслухняні, але ще гнучкі руки небіжчика на грудях, все ще побоюючись, щоб той не схопив її. Намочує у воді ганчірку й витирає йому обличчя, руки, ступні ніг. Одяг. Не можна, щоб дідусь пішов до раю невбраний. Розуміючи, що це їй не під силу, Юлія все ж виймає чисту сорочку й штани з вузлика. І краватку. Коли дівчинка перевертає діда, той ледве не скочується на підлогу. Який він важкий. Юлія вся спітніла, задихалась. Маєш, діду, сорочку і краватку. Краватку сам собі зав’яжеш. Юлія підстеляє під голову діда білу шаль, знайдену на споді скрині. Мокре шмаття витягує з-під нього і відносить у куток. Стелить під діда скатертину, натягає штани. Накриває його до пояса другою скатертиною, кладе вздовж тіла ціпок. Розчісує довге сиве волосся своїм гребінцем, намагаючись не дивитись дідові в очі.
Ось так. Усе гаразд.
Усе добре, діду. У мене є ключ. І я зроблю все, як ти сказав.
Вона запалює свічку. Нехай горить, доки не згорить. У неї є ще одна свічка. І скіпки, якщо йти доведеться довго.
Юлія довго миє руки, потім обличчя. Кладе у вогонь ще одну книгу, щоб було видніше, і згадує, що хотіла взяти з собою яку-небудь книжку. Намацує не дивлячись із купи книжок невеликий томик. «Гамлет» Шекспіра. Що ж, непоганий вибір. Дідусь обіцяв повести її в театр. От вона й потрапить туди. Коли-небудь, у якомусь великому гарному місті, де не один театр, а кілька.
Юлія кладе книжку до шкільного ранця, туди ж свічку, сірники, майже цілі панчохи, гребінець. Їжі в неї, щоб узяти з собою, нема, вона ще може зварити собі суп. Дідусь напевно хотів би, щоб вона покріпилася перед мандрівкою. Але зараз дідусеві не до неї. І мамі так само. Бо вони мертві й тут їм усе нагадує про смерть. Треба йти.
У старосвітській сукні, поїденій часом і міллю, зі шкільним ранцем за плечима, Юлія натягує на голову капелюшок з довгою вуаллю. Чорною. Вона носить жалобу по мамі й дідусеві. Коли тітка Агнеса її побачить, то все зрозуміє. Не треба буде одразу розповідати, як і чому вони померли. У неї не буде сили, і вона може заплакати перед тіткою. А Юлія не може плакати перед кимось.
— Прощавай, дідусю!
Вона проковзує за стіну, яку виклала перед дверима, звільняючи їх від цегли. Так їх важче буде знайти. Запалює свічку й ставить за мур, що повинен захищати її право піти зі зруйнованого міста, яке палає вже кілька місяців, через що ніч перестала бути темною, а день ясним. Дістає ключ і вставляє його в замкову щілину. Чорт, не повертається. Ключ важкий, а в неї руки тремтять від слабкості. Тримаючись обома руками, вона тисне щосили, водночас переживаючи, щоб не зламати ключ, такий старий, що пролежав багато років під порогом. Лице заливає піт. Ненароком штовхнувши стіну, складену нею, Юлія відчуває, що та хитається, і одна цеглина зі страшенним гуркотом падає на щось металеве. Може почути нічний патруль. Треба поспішати. Щось хряскає. Ні, це замок відчинився. Юлія тягне двері на себе. Вони відчиняються назовні. Стіна валиться, але дівчинці вдається прослизнути за двері. Гасне, зачепившись за одвірок, свічка, але в неї є дві коробки сірників. Запаливши сірник, вона бачить на дверях засув. Треба вийняти ключ. Двері привалило цеглою, але їй вдається випхатись і витягти ключа. Якби засув був зачинений зсередини, вона б нізащо не потрапила в це підземелля. Юлія зачиняється й сповзає на першу приступку сходів, щоб віддихатись. Усе.
Бідна матуся, бідний дідусь. Холодні, мертві, нерухомі. Вона ніколи їх більше не побачить. «Ніколи» — для дитини незбагненне слово, але Юлія вже не дитина і вимовляє це слово пошепки, з розпачем дорослої людини.
Вона зуміла відчинити двері, які ведуть до іншого світу. Можливо, він виявиться ще гіршим ніж той, від якого вона відгородилась, але там їй не доведеться втрачати маму й дідуся. Юлія витирає носа кінчиком вуалі, зав’язаної під підборіддям, й рушає вниз, у темряву.
(… Юлія озирнулась на підвал, що служив для неї притулком останні два місяці, на кволий вогник свічки біля мертвого дідуся. Чи надворі ще лежить сніг, чи, може, падає дощ, затяжний весняний дощ, від якого ріка стає брудно-жовтою, а бруківка темною і лискучою? Увечері на ній відображалось світло ліхтарів. А вранці Юлія чула крізь сон торохкотіння візків зеленяра та молочника. Цією бруківкою вона йшла до школи, по дорозі стрічаючи Магду та Луїзу, що мешкали на тій же вулиці…