Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник
Шрифт:
— Чому?
— Це двері для тих, кому більше немає куди йти…
Дідусь урвав мову, і в очах його зблиснули сльози.
Юлія відступила крок убік, вдаючи, що почула щось цілком прийнятне для себе. Не таке страшне. Утім, ніхто тоді не знав, що невдовзі Кенігсберг перетвориться на вогненне пекло. Вона сховала ключ до шухляди свого письмового столу, куди мати не сміла заглядати.
І ось тепер, витерши руки від пилу, Юлія підходить до діда, схиляється над ним і показує ключ:
— Я не загубила його, дідусю. Я вийду через ці
БО МЕНІ НЕМА БІЛЬШЕ КУДИ ЙТИ.
Тільки до свого Королівства.
Серце діда б’ється, і то єдиний звук, який він чує. Більше уявляє, ніж чує. Серце б’ється на цілий світ. Воно зараз помпа, що качає кров, не приносячи жодної користі в’янучим умираючим клітинам. Серцю байдуже до бажань того, в чию плоть воно вросло. Гріх працювати, коли вся робота вже скінчилась. Крізь висхлу шкіру проступають обриси механізмів, і від того Юльхен стає ще більше шкода дідуся, так, як ляльки, котру змушують робити різні трюки. Але навіть тепер дівчинка продовжує відчувати присутність дідової душі, і уривчастий подих ні про що їй не говорить. Тільки холод огортає їй плечі, й вона злякано озирається.
Нікого.
Вона починає готуватися, керуючись самим лише інстинктом. Шукає для себе чисту пристойну одежу, але залишилися тільки бабусині речі: довгі спідниці, широкі блузи з призбираними рукавами, корсети, сукні з мереживом. А що коли вдягнути це? Ні, треба спершу привести себе до ладу. Юлія розпалює вогонь, можливо, це останній раз, гріє воду, миє волосся й шию, потім, по частинах відкриваючи тіло, все решту. Вона тремтить від холоду й хвилювання. Дух одержимості вселяється в це змарніле тіло, яке так мало отримувало поживи й по суті росло з нічого, як квітка на камені.
Темно-синя, майже чорна вовняна сукня з атласною облямівкою, під нею батистова сорочка. Юльхен пере в брудній воді панталони й заштопані панчохи, вішає їх сушити біля грубки. Шкода, що нема черевиків. Тут були колись черевички з високою шнурівкою, але мама взяла їх собі. Шаль уся в дірах, але іншої нема. Усі шалі вони продали ще торік. Тепер — капелюшок. З квіткою чи блакитною стрічкою з маленькими крисами. Тут немає дзеркала, вона не певна, чи натягла котрийсь з них не задом наперед. Поламані, геть зім’яті капелюшки Юлія відкидає геть. Вона дістається самого споду скрині, наче сподівається, що там, загорнута в старі берлінські газети, лежить корона. Газетами краще розпалювати, ніж книжками. Серед мотлоху вона обирає чорний капелюх з вуаллю. Тут є й рукавички, тонкі як павутинка.
Відклавши капелюх з вуаллю, Юльхен підходить до діда. Якби він розплющив очі й подивився на неї. Але той лиш водить рукою по ковдрі, й вона уникає її доторку, хоча від жалю сльози течуть по щоках. Їй страшно, бо смерть зовсім поруч.
Вона запихає старі газети в пічку, ніби намагається позбутися минулого, й полум’я ледь не обпалює їй підборіддя. Вона дає собі слово не підходити більше до дідуся, бо не може вже бачити цієї боротьби за життя, безсенсовного опору приреченого старого чоловіка.
Вона розбавляє чай з липи водою, але й це заміцно для її втомленого маленького серденька. Воно б’ється так, що його можуть почути на вулиці.
Вона лягає в тій самій сукні, що так гарно гріє і вкриває ноги. І засинає з думкою, що все це мусить колись скінчитись, що це все сон, її жахливий сон.
Сон Юлії
Юлія сидить у класній кімнаті й дивиться у вікно. Он проїхав офіцер, верхи. Вона відвертається і голосно зітхає.
— Ну, що? Що там побачила наша панночка?
— Офіцера на коні, — чесно зізнається Юлія. — Він уже недавно тут проїжджав. Чого він їздить повз наш будинок, ви не знаєте, панно Августо?
Панна Авгу ста робить мимоволі рух до вікна, але отямлюється й заливається рум’янцем.
— Напевно, він у вас закоханий.
— О Господи! — каже вчителька німецької мови.
— Юліє, перестань! З чого ти це взяла?
Юлія хитро мружиться, згортає, потім розгортає книжку й знизує плечима.
— Бо коли приходить месьє Віктор вчити мене французької, цей офіцер не з’являється.
— Теж мені пояснення! — пирхає Августа.
— О, знову! Ви тільки погляньте!
— Ні, — каже панна Августа якомога твердіше.
— Ви обіцяли мамі, що підете зі мною вибрати мені капелюшок. Я геть забула!
Юлія зривається й біжить до вікна, розчахує його навстіж.
— Ану сядь негайно! — кричить панна Августа. — Ти що, сказилась?!
Офіцер піднімає шапку й усміхається до Юлії. Вона з грюком зачиняє вікно й сідає на місце.
— Що трапилось? — питає Августа. — Що?!
Вона бачить тінь на обличчі учениці. Юлія втуплюється в підручник граматики. Писати грамотно, щоб у майбутньому відповідати на любовні листи, — ось що потрібно дівчині, вважає практична Августа, панна 22 літ, найстарша з чотирьох доньок поміщика, що розорився.
— Сонечко сховалось за хмару, — зауважує вчителька, і в уяві її постає ця фраза, написана кострубатим почерком Юлії з плямою чорнила замість крапки.
Юлія не піднімає голови.