Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник
Шрифт:
Власне, життя його, вирвавшись з тісної ущелини юності, потребувало тепер тихо текти до свого гирла.
Герман сприймав дещо відсторонено свій новий життєвий простір, подарунок долі, якого не заслуговував на думку тітки Грети, тієї злої відьми, що гризла його матір поїдом, а він не смів заступитися. Своєю мовчанкою він заплатив за маєток, який мусив тепер утримувати, примножувати, і мав заслужити повагу довколишніх поміщиків, які змалку вчились хазяйнувати, а не муштрували солдатів на плацу.
Сівши в бричку з опущеним верхом, він озирнувся на вікна будинку, порожні, наче сліпі, й ще гостріше відчув свою неприкаяність. Лише проїхавши липову алею, він відчув, що дім відпускає його, і душу залило майже дитяче радісне очікування зустрічі з Кенігом. Можливо, колись він винайме собі там пристойне помешкання, щоб втікати туди, коли припече, і приймати там друзів. Він не міг уявити собі Леона чи Фріца в цьому, все ще пихатому, домі, де заправляла тінь тітки Грети.
Зранку голова була свіжою і мрії так і прогулювались в ній — одна краща за іншу. Багатство, він багатий, чорт забирай! Звісно, не такий, як графиня, але то вже кому скільки потрібно багатства. Корови,
Зараз вона і Герман вивчали одне одного, шукаючи слабкі місця. Настороженість, підозріливість і таке інше. З паном Богушем було все значно простіше. Він був вивчений Фрідою як отченаш, бо жив уже 15 років поряд. Управитель вів подвійне життя: тіло й розум його працювали на благо маєтку, а серце знаходило розраду в Кенігсберзі, де він періодично зустрічався з приятелями за бесідами й чаркою. По-іншому він просто не міг. Він би помер без цих приятельських посиденьок. Найбільше, чим могла йому дошкулити Фріда, це сказати щось різке про його співвітчизників — поляків. Богуш спалахував тоді як порох, дарма, що в Польщі був лише один раз замолоду, і не мав там нікого з родини. Справжньою батьківщиною для Богуша була Альбертина, а патріотичні рефлексії плавали на поверхні.
Твердження, ніби батьківщина там, де минули дитячі та юнацькі літа, не завжди правильне. Тобто не є такою ж абсолютною істиною, як те, що Бог існує, або Кенігсберг — місто, що належить Пруссії. Але наш розум настільки невпевнений у собі, що навіть подібні істини вимагають доказів.
Утім, докази існування Бога найменше турбували Германа. Йому досить було знати, що віра в Бога дає людині певні преференції в суспільному та особистому житті.
Вигляд мурів, позолочених зверху сонцем, гострих шпилів кірх, що розчинялись у ранковому небі наче в оцті, свіжий вітер з затоки, який намагався зірвати капелюха з голови новоспеченого поміщика, заволоділи почуттями Германа й заспівали для нього гімн повернення. Хоча він був тут усього тиждень тому, роблячи деякі закупи для свого холостяцького побуту, що не міг довірити будь-кому, серед яких була дюжина сорочок, сукняний халат, бо старий геть зносився, нове сідло, та ще календар на цей рік, що давав йому змогу ознайомитися з графіком сільськогосподарських робіт. Про якесь облаштування кабінету він навіть не думав. Оце вчора минуло тільки півроку відтоді, як померла тітка, і виганяти її дух з дому Герман не наважувався. Дух був не те, що прикріший, ніж за життя тітки, але тепер він вважався священним серед мешканців дому, і будь-які переміни могли б засмутити її колишніх слуг. Та й Герман не звик до такого великого помешкання, бо мешкав чимало літ в двох вбогих мебльованих покоїках. Тому його просто жахала перспектива після того, як мине жалоба, щось змінювати в будинку.
Натомість у місті він зразу ожив, й потік екіпажів, селянських возів, вершників, у який він влився, потік запахів, звуків змусив його серце тремтіти в радісному нетерпінні. З цього міста їх колись з матір’ю вигнала недоля, і тепер він наважиться відвідати вулицю, де вони колись мешкали. Та йому раніше це навіть не спадало на думку, аж доки він не упізнав вивіску чоботаря, коли бричка звернула вбік, на тиху вулицю. Так, тепер за рогом, справа… Ось він, той сірий дім з вікнами на другому поверсі, куди ніколи не зазирало сонце, ні зранку, ні ввечері, що могло призвести до хвороби матір, хвороби, що розтягнулась на довгі роки, незважаючи на свіже молоко й масло в тітчиному маєтку та солоні вітри з узбережжя. Сюди, в ці вікна, потрапляв лише відблиск сонця, через що квіти й діти виростали високими, блідими й тонкими. Але коли вдосталь дров, зелена кахляна піч стає гарячою, аж обпікає руки, і можна тішитись цим земним теплом замість доторку до зігрітого сонцем підвіконня. Якось вони ледь не вчаділи. Їх розбудила служниця, що спала в закутку на кухні, а служницю розбудив сон, ніби її душить покійний чоловік, портовий вантажник, гіркий п’яниця. І Герман пам’ятає, як вони сидять на сходах, поки провітрюється помешкання, закутані в ковдри, він на колінах у мами. Ніч, тьмяне світло з вікна. Жінки смакують подробиці страшної небезпеки й щасливого порятунку, хтось час від часу схлипує. Герману не більш як чотири роки. Він засинає під шепіт.
Ні, він не хоче бачити ні цих сходів, ні будинку. Тільки упевнитись, що в його дитинстві був Кенігсберг, що він мешкав тут з матір’ю. Принаймні, сьогодні він не увійде до темного під’їзду. Сонце спалахнуло, нарешті звільнившись від надокучливих хмар, забарвивши дахи й горішні вікна золотом, а ріку — блакиттю, і таким чином просигналізувало про всі спокуси й насолоди, які може отримати в цьому місті кожен прибулець. Дитячий страх наче дрібка солі розчинився у велетенській масі води, де на середині ріки панувала блакить, а ближче до берега відображались різнобарвні фасади будинків. Запах риби, застарілої смоли, диму з коминів, вранішньої кави наповнив ніздрі Германа, як барви наповнили йому очі — і все це збуджує, викликаючи нетерпіння й бажання рухатись по колу, ніде не зупиняючись. Колеса брички підстрибують по бруківці, і ось уже коні спиняються самі біля дому, де міститься контора тітчиного адвоката, тепер уже його адвоката. На цій же вулиці банк, куди він невдовзі буде заходити, щоб отримувати тепер уже свої гроші, тітчин спадок. Від цієї думки та схожих на неї він зіщулюється. Хочеться знову стати тим, ким він був усі ці роки: офіцером, товаришем, палким театралом. Занадто просторо, як на його скромні потреби, надто привертає увагу і викликає заздрість.
Герман довго підіймався рипучими вузенькими сходами на третій поверх, і запахи контор, що так рідко провітрюються, чіплялись до нього липкою звивистою стрічкою. Меблі тут ніколи не міняються й не переставляються, а запахи чорнила, крейди, злежалого відвологлого паперу нагадують про школу, що була далеко не найкращим періодом його життя, як, зрештою, в усіх, хто мешкав далеко від родини, серед чужих людей. І постійне відчуття, що ти не зробив чогось, і розплата за це буде швидкою та суворою. Адвоката Тетмайєра він бачив лише один раз, коли той оголошував ту частину заповіту, що стосувалась властиво маєтку, і привіз гроші на піврічне утримання господарства. З них Герман не витратив на себе нічого. Мав офіцерську пенсію, хоч невелику, але з неї тепер не потрібно було платити за помешкання, харчі та прання білизни. Коли все влаштується, він забере до себе ординарця Ганса, якого позичив Ульріху.
Тітка щось намудрувала з заповітом, наче з того світу мала змогу перевірити, чи годиться Герман їй у спадкоємці, чи виконав усі її умови. Аякже, виконав. Звільнився зі служби, принаймні, а які в неї ще були вимоги — йому про це невідомо. Отож усі ці місяці Герман провів майже відлюдьком у маєтку, що викликав у нього надто багато неприємних спогадів, пов’язаних зі ставленням тітки до матері та до нього. Він хотів, щоб вона його любила таким, яким він є, любила тому, що він є, бо так мало би бути в нормальній родині. Але ця жовчна стара ставилась до нього як до червивого плоду на родинному дереві, чекаючи його падіння. Єдиний порятунок від приниження для Германа полягав у тому, що він ще в юності відмежував себе від маєтку, сприймаючи його, як щось чуже. Ніколи не переймався тим, що відбувалось там, не переживав за врожай чи невдалі оборудки, які могли привести до боргів. Він був певен, що тітка зоставить йому у спадок якийсь дріб’язок — золоту табакерку, мандоліну, а чи бридку гравюру з вітальні. І треба ж було, щоб саме тоді, коли він мав уже йти у відставку через рік або два і жити ще скромніше, ніж досі, багатство прийшло йому до рук, і забезпечена старість була гарантована. Він надивився на відставних самітних офіцерів (утім, одруженим було ще важче), що закінчували вік в богадільні, так і не змирившись із правилами цивільного життя, бо там потрібен зовсім інший підхід. Це так ніби ручай з твердої ущелини випливає на широку рівнину й не знайшовши, до кого приєднатись, перетворюється на затхле болото. Доля таки всміхнулась, хоча й криво, Германові, обравши його з-поміж тисячі відставних офіцерів, у яких був лише один спосіб поправити своє становище — одружитись з багатою панною чи удовою. Якщо з панною, то ліпше зі згоди її батьків, щоб не вийшло так, як з його батьком, якого родина матері так і не прийняла, і лише рання батькова смерть відкрила матусі шлях назад, в бундючне пихате гніздо. Але вона до кінця свого життя носила тавро неслухняної доньки, яка втекла з дому задля бідного поручика, і зреклась маєтку на користь старшої сестри, яка отримала все. Не знати, як вчинив би Герман на місці батька, чи пожертвував би добробутом і честю коханої заради пристрасті, яка виявилася згубною для шаленої пари. Ні, хтозна. Повторювати батьків шлях — навряд чи доля любить повторюватись, бо й сама людина опирається такому повторенню. Герман з дитинства був тихим хлопчиком, намагався не потрапляти дорослим на очі, підсвідомо переживаючи, що став вінцем не надто вдалого, короткого, хоча спершу щасливого, шлюбу. І ця зачаєність переляканого звіряти супроводила його в школі. Офіцером він став з мовчазної незгоди тітки й мовчазного відчаю матері. Не виявляв особливих схильностей до наук, хоча й був доволі тямущим хлопцем. Дуже швидко Герман зрозумів, що нікого не цікавить, а отже, він може жити своїм тихим внутрішнім життям, без високих злетів і низьких падінь. Душевна рівновага була єдиним подарунком, який би він хотів отримати від феї-хрещеної, якби та існувала.
Тому коли Герман нарешті постав перед адвокатом, звинним й сухим наче ящірка, в очах його відображалось побоювання, що душевна рівновага буде порушена. І це побоювання було недаремним. Адвокат вручив йому конверт із посланням з того світу. Другу частину заповіту.
Клята тітка ніяк не могла розлучитися зі своїм статком, половина якого могла належати його матері. Стару напевно непокоїло, що вона після смерті свого батька, а його діда, не повернула частку сестри. Мати була переконана, що дід взяв з тітки Грети обіцянку не віддавати половину маєтку невдячній доньці за жодних обставин, але чи так воно насправді було? У картці, що знайшлася в конверті, Герман прочитав, що він НЕ ПОВИНЕН полишати маєтку, віддавати в заставу, продавати і впродовж десяти років не виїжджати за межі держави. Інакше…
Герман почервонів наче рак. Якби він був старший років на двадцять, та ще любителем випити, від такого його міг би вдарити грець. Адвокат, що, безперечно, знав зміст потойбічного послання, стежив за ним безбарвними очима, в яких не було ні крихти лицемірства чи фальші, та, власне, не було нічого. Порожньо.
І наостанок. Якщо Герман не одружиться або помре бездітним, його маєток буде продано, а гроші розподілено між доброчинними товариствами. Тобто вдова не отримає нічого, окрім свого посагу.