Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник

Пагутяк Галина

empty-line />

Було вже далеко за північ, коли Герман потрапив нарешті додому. Хоча він мав намір повернутись раніше, але думка про те, що доведеться їхати в темряві десять миль, трохи охолодила його бажання, та й освітлений дім графині взяв його в облогу. Багато цікавого довідався Герман про звичаї тутешньої знаті, цього разу маючи змогу спостерігати відсторонено й об’єктивно. Він намагався збагнути, що за зв’язки поєднують цих незнайомих людей, які пристрасті нуртують у цьому товаристві, наче дивився виставу в театрі. Якби про це хтось дізнався, непереливки було б новоспеченому поміщику!

Для всіх чужий, окрім пані графині та мадемуазель Софії, Герман віддавав зараз перевагу жіночому товариству, боячись своєї некомпетентності у бесідах із землевласниками. Власне, він нічого у цьому не тямив. Управитель, пан Богуш, залишився

керувати чималеньким маєтком, а домашніми справами впевнено продовжувала займатись економка Фріда. Відставному майору годі було увіпхатися у ту злагоджену упряж двох стареньких працьовитих конячок. Він міг бавити свій час як йому заманеться, але, слухаючи одним вухом розмови поміщиків-сусідів, Герман почувався так, наче потрапив у чужу країну, де всі щось роблять, а заброда полишений сам на себе. Порожнеча останніх п’яти місяців починала його вже тривожити. Герман їздив верхи, але частіше блукав старим парком, що від недогляду перетворювався на ліс, зрештою, росло в ньому те, що зазвичай росте в кожному лісі: дуби, сосни, липи та багато інших невідомих йому дерев. Гарний великий дім, у якому мешкала колись чимала родина, де народилась його матір, і де він сам дитиною прожив скількись там літ, теж став трохи занедбаним й порожнім, принаймні, кроки у ньому відлунювали голосніше й дошки рипіли частіше, аніж двадцять років тому. Зараз у домі мешкало їх троє: Герман, Фріда та Богуш, який займав дві кімнатки в лівому крилі, й не бажав перебиратись до флігеля, де мешкав за життя старої пані. Пан Богуш був поляком десь з Мазовії, але навчався свого часу в Альбертині, і втомившись чекати на посаду професора математики два десятки років, знайшов інше застосування своїм здібностям. Пані Фріда повдовіла замолоду й теж знайшла застосування своєму хисту командувати кухарями та покоївками. Вбиралась завжди у чорні чіпці та чорні сукні з білим простим комірцем. Фріда ставилась до Германа як до хлопчика, бо знала його змалечку маленьким тихим хлопчиком, й віч-на-віч казала йому «ти». Герман не замислювався, який відтінок має це звертання: ледь зневажливий чи, навпаки, теплий, родинний. Тітки він боявся значно більше, але тепер, відколи між Фрідою та Гретою стали мандрувати лише небесні кур’єри, економка перебрала на себе всі можливі в її становищі повноваження й не бажала ні з ким ділити свою владу. Навіть із законним спадкоємцем.

Утім, Германа почали виховувати суворо, як тільки тітка забрала їх з матір’ю до себе після смерті батька, що загинув під час французької кампанії. Мати не одразу погодилась, але вдосталь набідувавшись на жалюгідну пенсію, переїхала до сестри, що теж стала вдовою, недовго побувши заміжньою за підстаркуватим багатим поміщиком, і залишилась цілком забезпеченою. Вона любила про це натякати, мовляв, кохання без гроша за душею завжди закінчується зле.

Коли Герман, тримаючи підсвічник у руці, підійшов до дверей своєї спальні, бамкнуло другу годину ночі. На тому годиннику з бронзовим фавном, що стояв на підлозі вітальні. Потім обізвався ще один — у колишньому тітчиному будуарі, де все залишилось неторканим і повитим жалобним крепом. Відтак один за одним слухняно відізвались інші годинники і ледь чутно закувала зозулька на годиннику, що мала кухарка в своєму закапелку. Колись усі годинники озивались одночасно, окрім кухарчиного, до якого нікому діла не було. Після смерті тітки згідно з давнім звичаєм годинники позупиняли, і коли після похорону їм дозволили знову відлічувати хвилини й години життя, вони перестали підкорятися. Фріда змусила пана Богуша викликати майстра з самого Кенігсберга, але годинники наче змовились, створивши поміж себе ієрархію, вершину якої посідав годинник з бронзовим фавном. Пан управитель вбачав у цьому різнобої містичне підґрунтя, хоч сам не визнавав себе містиком і не поклонявся спіритам та їхньому найбільшому авторитету — Сведенборгу. Для Германа той швед теж не був авторитетом, Шекспір ніколи не висловлювався щодо спіритичних сеансів ні за, ні проти. Його привиди й тіні з’являлись, коли самі того бажали, або того конче вимагала ситуація. Герман не раз пив пиво з Тінню батька Гамлета після спектаклю. А оскільки Бог не пускав комедіантів до раю, то Герман був трохи невдоволений цим рішенням і ніколи не виявляв особливої побожності. Щодо інших годинників йому було байдуже, бо Германів час відлічував батьків годинник, подарований матір’ю, коли Герман вступив до полку.

Війна з годинниками, які дотримувались віднедавна ієрархічної послідовності, була програна пані економкою, і в будинку стали дедалі частіше проявлятись ліберальні настрої. Пані Фріда почала тягати з бібліотеки старі французькі романи, так і не перемігши недовіри до новітньої літератури, після того як ненароком прочитала обурливу книгу «Страждання юного Вертера». Роман Гете був прочитаний Германом уже в зрілому віці, а тому його не спокусили й не обурили шалені витівки юного самогубця, а зачарували витончені душевні переживання героїв книги.

У коридорі було задушливо й пахло воском. І звичайно, темно, бо надворі була вже глупа ніч, й вікно наприкінці коридору ледь відсвічувало темно-синім. Наближалась гроза, пославши поперед себе вітер, і листя каштана хляпало по шибах, як босі ноги по калюжі. Герман, на хвилю затримавшись коло дверей своєї спальні, звернув в інший коридор. Він бачив, коли під’їжджав, що в Богуша світилось. Старий досі не спав.

— Гарна ніч, — мовив він до Германа, нітрохи не здивувавшись його візиту. — Хочу пересидіти грозу, не люблю, коли мене серед ночі будить небесна артилерія. Це такі вояки, як ви, можуть спати при гуркоті гармат…

Утім, це не виглядало на справжню причину неспання управителя. Він був усе ще в тому самому вбранні, що вдень. Герман, крутячи в долонях келих з вином, скоса позирав на письмовий стіл, завалений паперами й книгами, за яким, напевно, минали найщасливіші години життя пана Богуша. Він подумав, що цей уже не молодий чоловік міг би стати світилом у науці, але не витримав злиднів, маючи перед очима гіркий досвід своїх попередників. Мали бути ще й інші причини. Можливо, якусь таємницю пана Богуша забрала з собою на той світ тітка, й управитель почуває тепер себе у безпеці. Однак, Герман лукаво всміхнувся в напівтемряві кабінету, знавець людської натури міг би розкрити таємницю цього чоловіка. Ба, навіть він, Герман, зумів би це зробити, як би йому на цьому залежало. Але йому на тому не залежало. Аніскілечки.

— На тому вечорі, — мовив якомога байдужіше Герман, — я стрів небожа графині Луїзи. Здається, він трохи теє…

Богуш похитав головою:

— Бідний Генріх!

— Чому бідний Генріх?

— О Германе, невже не зрозуміло? Хворий, тому й бідний.

— Мені не сподобалося б, якби мене називали бідним Германом.

— Не знаю, здається, був колись такий лицар — Бідний Генріх. Та й коли це вимовляють дамські уста, це радше комплімент, аніж образа. Як на мене, цей молодик трохи забагато собі дозволяє. Він що, вас зачепив?

— Не зовсім, — посміхнувся Герман. — Він зачепив квітку півонії.

— Це що, якийсь поетичний образ? — скривився пан Богуш, у якому хміль молодості давно перебродив, і тепер бродив лише хміль іншого ґатунку.

— Ні. Зачепив букет і всі пелюстки посипались на підлогу. Вийшов конфуз. Я стояв поряд…

— Дякувати Богу, Германе, — наче полегшено зітхнув Богуш. — Дозвольте дати вам пораду: ніколи не розмовляйте з божевільними. Ті спалахують миттю, а потім довго чадять. Мовчіть собі й відходьте якнайдалі. І намагайтеся навіть в очі їм не дивитися…

Тієї миті перша блискавка осяяла темряву за вікном. Грім надійшов з деяким запізненням і звучав доволі приглушено. Забряжчали пляшки десь в кутку. Пан Богуш простежив Германів погляд й дещо невміло позіхнув:

— Маєте до мене якусь справу, господарю?

— Не те, що маю… Розумієте, завтра я їду в Альтштадт до повіреного тітки Грети, маю забрати якісь папери. Ви не знаєте, що то за папери?

Від самої думки про те, що завтра доведеться забирати якісь папери, в яких він нічого не тямив, поїздка до Кеніга миттю втратила для Германа всю привабливість. Він і так не міг ніяк звикнути до свого спадку, що так нагло звалився йому на голову.

Богуш заплющив очі й сумно похитав головою:

— Ні.

Він казав неправду. Германові здалося, що він присутній при акті зради, радше умиванні рук, хоча цього не мало бути. А однак він відчував, що приховувати правду від нього в його ситуації — дуже несправедливо.

— Не забудьте віддати йому ті документи, що я підготував. Вони на столі у вашому кабінеті.

— Ага, дякую.

Герман поставив недопитий келих з вином, надто солодким, як на його смак.

— Я б радив вам піти до нового театру, — кинув йому навздогін Богуш. — Ви ж, здається, там ще не були.