Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник
Шрифт:
— Фе, Юльхен! — кривиться мама.
— Це ж сон, — зупиняє її татко. — Може, то просто була пивниця з діжками кислої капусти, га, доню?
Юлія хитає головою:
— Ні, там було…
Вогонь там був. Якесь світло. Дівчинка розпачливо дивиться на батька, наче той може їй допомогти згадати.
— Що ти читала на ніч, Юльхен? Знову оті моторошні балади?
Вона вже й не рада, що заговорила про сон. Але татові очі сміються, і дівчинка кидається йому на шию, вдихаючи вишневий запах тютюну й міцної кави.
— Та годі тобі, лисичко! — відбивається тато. — Мені час
— Не знаю. Може, й казала…
— Напевно, казала. Бо ти ж з нами…
Останні слова він шепоче їй на вухо, щоб не почула мама.
Юлія згадує, що сьогодні четвер, й похмурніє. До тата прийдуть його друзі — пан Штрауб і пан Бальцерайт, і він цілий вечір просидить з ними в кабінеті, граючи в карти. Дівчинка, ні, вже панночка, п’ятнадцятий рік пішов, розтуляє руки й відходить. Мама з посмішкою спостерігає за цією сценкою, і Юльхен теж бачить усе ніби збоку.
Вона опиняється в садку і ступає в бузкову темряву. «Herz, mein Herz…» — бубонить вона про себе вірш Гете. Квіти обліплюють їй лице, в роті стає гірко, вона тоне в гіркій темряві, і їй стає страшенно шкода себе: такої розпещеної, неврівноваженої. Себелюбної. Щось повзе їй по носі, і Юлія з вереском вискакує з кущів.
— На що ти схожа, моя дитино! — каже кухарка Ліза, розгинаючись на грядці з базилією. Із зіллям в руках вона схожа на відьму. Бракує тільки мішка за плечима й палиці в руках.
Юльхен регочеться й біжить далі. Волосся в неї всипане пелюстками бузку, плечі в росі, і хтозна, куди б вона забігла, якби сад був такий, як у маєтку тітки Клотильди. Але їхній садок невеликий, бо ж вони живуть у місті. Коли тато по суботах грає на скрипці, мама затикає вуха ватою. Юлії теж не подобається ця уривчаста музика. Їй хочеться, щоб мелодія текла як ріка, щоб не просвердлювала діру в кораблі, що пливе рікою до моря.
Садок оточений муром. З вулиці видно тільки верхівки дерев. За муром — сад сусідів, значно більший. Сад Шенбергів. Вони виписують тюльпани з самого Амстердама. У них є навіть теплиця. І карета. Бо вони дуже багаті… і що з того? Нехай собі.
Юлія застигає посеред саду. Щось не так. Не тому, що сьогодні четвер. Згори долинає якийсь звук. З неба. Вона обхоплює голову руками і бачить себе згори: маленька постать залазить під дерев’яну лаву.
— Мене нема, — шепоче вона задеревілими губами. — Мене нема.
ГЕРМАН:
За сніданком Герман не втримався і розповів, що бачив уві сні пожежу в Кенігсберзі. Фріда констатувала сухо й безбарвно:
— Сниться, бо спиться.
— Мені здавалось, що я начебто вставав і ходив. Як у дитинстві, Фрідо, пам’ятаєте?
— Звідки мені про це знати, ходив ти чи не ходив уві сні, — знизала плечима стара. — Мені треба, щоб ти купив у місті, коли твоя ласка, півфунта кави і фунт білих родзинок. Богуш знову забув.
— Добре, — відказав Герман. Крапля вишневого варення впала з ложечки на скатертину, і він прикрив її долонею.
Відчув, як економка стежить за ним з-під важких повік, чи щось раптом не змінилось у ньому після вчорашніх відвідин пані графині, про яку розповідали, ніби та полюбляє роль свахи або ж розлучниці, залежно від того, що їй спаде на думку.
— Стара розпусниця, — здається, пробурмотіла Фріда, а коли глянула на Германа, то побачила, що очі в того сміються.
— Сподіваюсь, ти вчора не накоїв нічого такого? Не розлив вина, не наступив на сукню якоїсь вертихвістки, як оце заплямував мені чисту скатертину?
— О ні, там був один нечемний молодик, — відповів Герман, — тож на його тлі я виглядав дуже пристойно.
— Хто такий?
— Усі звуть його Бідним Генріхом.
— А, графинин небіж! Йому все можна. Що ж він такого накоїв?
— Висловив своє невдоволення з приводу живої картини. Мені теж вона видалась трохи дивною.
— А що там було?
— Три старі відьми.
— Ну, звісно, тобі подавай гарних панянок, усіляких там Офелій та Дездемон!
— О, тітонька Фріда читала Шекспіра!
Економка зашарілась, але швидко опанувала себе й процідила:
— Усього лиш витирала пилюку.
Герман кивнув.
— Ти знаєш, що графиня записала на нього увесь маєток? Деколи Господь компенсує нестачу розуму багатством, якщо перебуває на той час у доброму гуморі.
— Почув би це преподобний Людвіг!
— Він мені не указ. У нього коханка живе біля Зеленого мосту, а Бог не зважає на злостиву стару економку.
Герман, за звичкою, хотів сказати комплімент, але передумав. Натомість став слухати далі.
— Звісно, давати маєток в руки недоумку графиня не збирається, на те в неї ще вистачає клепки. Тому й знайшла йому наречену, Софію.
— Еге ж, «мудру»!
— Що? Ця Софія теж її родичка, бідна, правда. Але вона буде опікуватися усіма тими статками й пильнувати чоловіченька.
— Мені ця дівчина видалася розважливою і скромною. Але хіба можна кохати такого, як Генріх?
— Се вже не наше діло, чи хтось когось кохає, — відрізала Фріда. — Тобі час їхати. Щоб вернувся мені до вечері, чуєш?
— Спробую! — посміхнувся широко Генріх. — Перепрошую за пляму на скатерці. Але варення рідке. Я такого не люблю. Тітка варила краще.
— Царство їй небесне! — зі злістю відповіла Фріда.
Поки Герман причепурювався перед поїздкою, бо для поміщика поїздка до міста — справжня подія, він вже й думати забув про свій сон і те, що, можливо, той сон супроводжувався мандрівкою по будинку. А от клятий Бідний Генріх ніяк не виходив йому з голови. Герман пригадав, з яким смаком той був одягнений, і як, попри напади шалу, в ньому відчувався аристократичний вишкіл, що з кров’ю передається з покоління у покоління. Про Софію годі й казати: видно, що її виховували дуже суворо. І безжально. Герман був для них сільським поміщиком, проте з якимось там князем чи графом навіть Генріх не посмів би говорити зверхньо. Для Германа, що мав за собою три дуелі, подібна зверхність була дошкульною. Навіть якби графинин небіж вилив йому на голову вміст нічного горщика, він не міг би нічого вдіяти. Найрозумніше з його боку буде триматися наступного разу просто подалі від цього неврівноваженого молодика.