Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник
Шрифт:
Якась частина моєї свідомості була НІЧИМ. Я уявляв її десь в ділянці ніг. У мене не було ніг. Вони перетворились у НІЩО. Усвідомлення того, що я зникаю, поволі й невблаганно, було жахливо. Ось чому люди бояться повільного згасання. Мій дух втратив здатність покидати тіло. Він чекав остаточної розв’язки й погойдувався, пришпилений до моїх останків, що були йому потрібні, аби вступити в останній герць зі смертю, хоча я здався, я вивісив білий прапор. Але у нас є частка духу, що не належить нам, і вона мусить захищати тіло, доки не зупиниться серце. Це називається найбільшою таємницею смерті. Вона не розкривається нікому з живих, а мертві не можуть передати її з того світу. Тому, що того світу не існує. Якогось одного.
Не квапся, Дітріху, ти взнаєш це сьогодні, може, завтра. Мені було б значно краще, якби я міг розмовляти. Я б говорив з Юльхен, з Мартою, і виснажений потоком слів — відійшов. Гарне слово — відійти. Це означає померти з посмішкою на устах, заплющивши очі, наче поринути в сон. Я ще не такий старий. Я міг би прожити ще років з десять, але ці десять років у мене вкрав світ, охоплений полум’ям ненависті й жадобою влади. Я вже пережив одну війну, замолоду, я був учасником і свідком подій, що вже стали історією. Моя дочка була дитям війни, і її дочка теж стала дитям війни. Нічого не змінилось. НІЧОГІСІНЬКО. Світ абсурдний, світ брехливий, світ лихий. Я тебе покидаю, світе, в ганьбі своєї старості, хвороби й гіркоти, в самому осерді пекла, що зветься Кенігсбергом.
Попереду день, ще один день у підвалі. Юльхен стає на кілька цеглин, звідти можна дотягнутися до отвору надвір, до вузької, як її долоня, щілини між дошками. Звідти можна побачити вулицю. Знадвору її і так не видно. В підвалі темно для того, чиї очі звикли до сонячного світла. Треба було вкрасти гвинтівку чи автомат, зняти з когось убитих. Одного солдата було вбито просто біля їхнього парадного. Пан Фельде хотів відтягнути його подалі, щоб підозра не впала на когось з мешканців. Він примусив маму допомагати йому. Щоб вона взяла убитого за ноги, а він за плечі. Юлія дивилася на них.
— Негайно йди геть! — просичала до неї мати, але дівчинка дивилася мов заворожена на тіло, з якого ще текла кров.
— Вони вбивають десятеро за одного свого, — повторював з якоюсь похмурою зловтіхою пан Фельде. — Десятеро німців за одну російську свиню!
Юльхен пробувала полічити, скільки їх залишилось у будинку. Шестеро. Де вони знайдуть ще чотирьох? Гвинтівка залишилась лежати внизу сходів. Пан Фельде відкинув її якнайдалі.
— У нього німецькі чоботи. Він зняв їх з когось із наших. Добрі офіцерські чоботи.
Юльхен перевела погляд на ноги Фельде в дірявих черевиках й калошах. На обличчі того з’явилась гримаса відрази. Він наче хотів сказати: «Я не хочу мати нічого спільного з цією триклятою війною».
Його сина вбило під Сталінградом.
«Бідний він, — зітхає мати, тулячи до себе напружену й штивну доньку. — Йому немає для кого жити, розумієш?»
Юлії теж немає тепер для кого жити. Тобто вона живе для дідуся, який завтра або сьогодні помре. Вона підігріє рештки вчорашнього відвару з липи й ромашки, а потім зварить суп з решток ячмінної крупи, густий наче каша. А поміж сніданком та обідом розбере рештки стіни. В отворі видно тільки туман, чути, як десь крапає вода з тисяч продірявлених труб водогону. Вона пробиває собі дорогу крізь останки будинків, затікає в підвали. У цій воді весь бруд війни: попіл, пилюка, кров, сеча… У мертвій тиші й нерухомості підвалу брудна вода відстоюється і перетворюється на щось потрібне. Ніздрі дівчинки тремтять, вбираючи в себе, окрім свіжості ранку, далекі, майже невловні запахи з інших країв, що линуть від морської затоки: кави, накрохмалених простирадл, теплого хліба… Усе це їй доведеться здобувати самій. А поки вона стане дорослою, у неї є тітка Агнеса. Вона піде спершу до неї. Тітка казала, що нізащо не покине свого дому, за жодних обставин. І нічого з нею не трапиться. Бо її охороняють аж два ангели. Так їй сказала ворожка на ярмарку: «У кожного є ангел-охоронець, а у тебе аж два. Щаслива ти, дівчино. Один ангел попереду, а другий позаду». Чудасія!
Отже, з тіткою має бути все гаразд. У її будиночок не вцілить бомба, та й у лісі завжди можна сховатись. А де твій ангел, Юльхен? Чи попереду тебе чи позаду? За плечима — значить, в підвалі, з неглибокими нішами, захаращеними дитячими санчатами, поржавілими поламаними велосипедами, порожніми пляшками та барильцями, старими меблями. Ні, меблі вже всі порубали на дрова, але Юлія ще знаходить тріски й шматки фанери. Двадцять трісок завтовшки з палець замінюють одну книгу з дідової бібліотеки. Вогонь можна розвести й з одежі, але дим від ганчір’я дуже тхне. У неї й так очі червоні й печуть, а ніс закладений. Тому запахи вона радше уявляє, а не відчуває. Приємні запахи. Наприклад, фіалок, які вони збирали під огорожею старого цвинтаря. Оглушливий запах бузку. Юлія завмирає. Що їй снилось сьогодні? Запах бузку і щось ще таке гарне…
Ще одне закладене віконце, звідки вона вийняла одну цеглину, виходить на вузький провулок, де не проїде ні танк, ні вантажівка. Утім, з кожним днем стає все тихіше, але вона нізащо не вийде в місто. І тут не залишиться. Її схудле дрібне тіло свербить від бруду, волосся важко розчесати, так болить шкіра на голові, очі запали. Одежа, яку вона знаходить тут, щоб поміняти, тхне цвіллю, і в ній Юлія схожа на опудало. Лице вкрилося кіптявою, бо вона надто близько присувається до грубки.
Але їй байдуже. Вона страждає від болів у шлунку, куди потрапляє лише напівсохла картопля, дрібка круп, й ні краплі жиру. Шкіра на обличчі й руках висохла й потріскалась без жиру.
Хитаючись від надмірного споживання свіжого повітря, Юлія злізає з цеглин й береться за свою щоденну роботу. Розігріває чай. Рве сторінки книги, щоб зварити суп, бо до вечора вона не витримає без їжі. Їй потрібно мати силу. Вона не чекає, поки суп охолоне, і з’їдає рівно половину казанка. Шлунок розтягується і так болить, що вона змушена прилягти на купу ганчір’я.
— Діду, — тихо схлипує Юлія, — краще тобі вмерти завтра.
Дід лежить тихо, ніби її слухає. Поховані живцем у темному склепі, з тих, що під підлогою в церкві, і куди заходять лише, щоб покласти нового небіжчика. Там вхід є одночасно виходом. Закладеним цеглою. Ні, вже не закладеним. Юлія забирає решту цеглин, не думаючи, чи це порядно стосовно діда. Вона хотіла забрати останніх шість цеглин, коли дід помре. Але тоді їй потрібна буде сила на інше.
Дівчинка знімає з шиї ключ і вставляє в отвір замка. Так, ключ підходить. Це саме той ключ. Вона ніколи не питала, чому дідусь віддав цей ключ їй, а не мамі.
Коли їй сповнилось чотирнадцять років, дідусь сидів на лавці під липою у дворі. Він уже був хворий, але ще міг ходити. Дідусь сказав:
— Моїй принцесі потрібно мати власне королівство. Ходімо, я щось тобі покажу.
Мама поралась на кухні й не бачила, як вони спустились до підвалу. Двері туди ніколи не замикались. Дідусь запалив ліхтар і показав їй куток, закладений цеглою.
— За цією фальшивою стіною є вхід до старого підземелля, ним можна вийти за місто. Про нього ніхто не знає. Можливо, там є скарби, можливо, щось інше. Коли стане небезпечно, ти вийдеш через ці двері.
— А там не може бути чарівної країни? — вихопилось у Юлії.
— Там може бути все. Вийми одну цеглину, вони легко виймаються.
Юльхен вийняла і побачила заіржавлену металеву поверхню.
— Ці двері старіші, ніж сам будинок. Його збудували на старому фундаменті. Ключ був схований під порогом, а тоді я знову заклав отвір, щоб не було спокуси увійти.