Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник
Шрифт:
Нічого не змінилось. Засклена веранда з вимитими до блиску шибками, вишарувана піском біла підлога, два фікуси, великий і маленький, її чашка з намальованим білим ягнятком — усе, як завжди. Усе кидається їй назустріч.
Юлія намагається не дивитись тітці в очі, сховавши обличчя на теплих великих грудях, з яких ніколи не текло молоко, але які завжди були бронею, що захищала Юлію та її маму. Принишкла Юлія гадає, що колір її сукні й вуаль скажуть тітці все.
— Ходи, дитино, ти схожа на ворону!
Вона
Лайма, Лайме. Вона — богиня, вона не твоя тітка, дівчинко.
— Ні, моя!
Наповнена теплою водою цинкова балія. Тітка хоче допомогти їй скинути сукню, і тут Юлія раптом починає розуміти, що позбувшись сукні, вона втратить рештки мужності.
— Ні! — кричить вона.
Лице Юлії залите слізьми, вона тоне у власних сльозах й зливається з морем інших сліз. Небо, низький горизонт свідчать, що це край світу, безмежні води, в яких потонув не один корабель надії.
Юлія лежить горілиць на траві, скраю болота. Замість подушки в неї м’який торф’яний горбок. Уже починає світати і з неба сіється дрібний дощ.
Сон Юлії
Дівчинка ще якийсь час кружляє в тиші, не помітивши, що музика замовкла. Вона падає на килим, розчервоніла й спітніла, чекаючи, поки оркестр знову почне грати. І чим довше триває пауза, тим менше їй хочеться підводитись. Юлія лежить із заплющеними очима, зі схрещеними на грудях руками, й говорить:
— Вона померла танцюючи.
Можливо, вперше в житті Юлія думає про себе як про третю особу. Що це означає? — думає дівчинка. — Нас двоє? Що ж, це непогано, я мала б приятельку чи сестру. Ми писали б листи одна одній. Їі починає бентежити те, що вона перестала вчитися. Тому що батьки не вирішили, куди її віддати, і чи варто віддавати її до пансіону. Вони забувають про її існування, якщо вона не нагадує про себе. Надворі далі тихо. Для феєрверку ще зарано.
З коридору чути якийсь тупіт. Він проминає її кімнату. Потім схвильований жіночий голос:
— Несіть її сюди!
Овва, таки щось сталося. Якійсь дамі стало зле. Юлія сідає, поправляє розкустране волосся, тоді встає і прочиняє двері. Серед чужих голосів чути голос тітки. Юлія вважає, що за таких обставин ніхто не матиме проти, якщо вона вийде. В коридорі вже нічого нема. Перед другими дверима стоїть лакей, Теодор, здається, його звати, у нього ще дуже довгі руки. Теодор простягає до Юлії свою довжелезну руку, кличе її. Коли та підходить ближче, він каже пошепки:
— Ваша мати, панночко!
І відчиняє перед нею двері. Юлія переступає через поріг. У кімнаті повно людей, і вона впізнає лише тітчине заплакане обличчя. Юлія розгублюється й питає лакея:
— Що таке?
— Ваша матінка зомліла.
Юлія ступає два кроки вперед і зустрічається з поглядом тітки. Та заплющує чомусь очі, й з грудей у неї виривається не то схлип, не то зойк:
— Юліє!
Не Юльхен, а «Юліє». Дівчинка завмирає. Ії атакує звідусіль запах парфумів і поту. Більше тітка нічого не каже. Мами не видно на ліжку, яке обступили люди, але чути, як вона каже:
— Ні-ні! — тоненьким голосом, як у дитини.
Між матір’ю і дочкою стіна людей, які не хочуть розступитися. Чому вони не хочуть розступатися?
Бо цього не хоче мама. Від образи у Юлії перехоплює подих. Вона не стане пробиватися крізь шовкові та ситцеві спини. І тут хтось лагідно обіймає іі за плечі й каже:
— Ходімо, Юліє, зі мною…
Це та дівчина, вихованка графині, що виходить заміж за графининого небожа. Софія. Від неї віє холодом дівоцтва, якому невідомі пристрасті. Руки в неї прохолодні. Юлія йде з Софією в бібліотеку і там дізнається про наглу смерть свого тата. Це вона розуміє. Люди вмирають. Але Юлія не може зрозуміти, чому мати не хоче її бачити і чому про смерть батька їй повідомляє чужа людина.
Вона зіщулилася в широкому фотелі, не плаче, стиснувши гострі коліна й зціпивши пальці в замок, а Софія говорить і говорить, наче жебонить струмок поміж спокійних, вкритих м’яким мохом каменів, намагаючись намацати шлях, що приведе його до річки, а не в болото. Рано чи пізно вона знайде потрібні слова, пригадуючи, якою була сама в 14 років.
…Софі старанно вишиває серветку на іменини пані графині. Переважно пізно ввечері, бо вдень не має коли. Темно-вишневі нитки закінчуються. Дівчина вишукує по одній ниточці, зазирає, чи не зачепилась бодай одна за денце кошичка. Якщо вона попросить про нитки, їй закинуть марнотратність. А грошей, щоб купити нитки, в Софі немає. Вона почуває себе дуже бідною через це. Врешті знаходить нитку, світлішу, яка не пасує до вишивки. І коли вона дарує цю серветку на іменини, її лице палає від сорому. Робота виконана не так, як слід. Нитка не того відтінку викликає в Софі лавину почуттів, і тягнеться за нею…
Софія каже:
— Мій татко помер, коли я мала усього 5 років, а через три роки померла мама. І мене забрала до себе її світлість, далека родичка. Тобі пощастило більше — в тебе є мама.
— То мене забере до себе тітка? І я залишусь в цьому будинку?
— У тебе ж є свій дім…
— Ми розорились, — зітхає дівчинка. — Через біржу.
— Але ж у тебе є мама! — хоче вигукнути Софія, і раптом розуміє, що ця жінка з холодними очима й безвольним ротом, мабуть, відчуває полегшення, бо тепер їй допомагатимуть сестра й зять і вона перебереться сюди й житиме тут, доки її не віддадуть за якось пастора. А Юлія… Їй не дозволять заробляти самій на життя.