Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник
Шрифт:
Але світло, бліде світло від сонця, що сховалось, більш матеріальне. Треба дивитись на світло.
01.04.2009
Страждання Крейслера. Проекція із Кенігсберга на світ, де лишень Пруссія і нічого більше. Милий серцю німецький романтизм. Культура почуттів, втрачена навіки. Втікаючи з Кенігсберга, Гофман потрапив у той самий Кенігсберг, створюючи його знову і знову. І в Південній Америці він також створив його. Але, як буває завжди, залишаються після нас не камінь, не великі творіння, а наше намагання збагнути, де ж ми перебуваємо і навіщо. Надто пізно ми починаємо замислюватися над нашим призначенням. І з часом мотиви наших вчинків дедалі важче зрозуміти чужим людям.
05.04.2009
Поїхати кудись далеко, щоб втекти від власних думок, викинути зі свідомості все зайве. Старий випробуваний рецепт. Першої ж ночі я прокинулась від потріскування в кімнаті й побачила іскри в подовжувачі. А якби прокинулась пізніше? Від страху в мені виринуло те, що я підсвідомо шукала, — форма. Якби я не читала перед сном «Золотий горнець» Гофмана, форма була б іншою. Найважливіше — бути чесною стосовно форми. Вона повинна бути природною для тебе, щоб можна було її наповнити належним змістом. Я майже придумала назву роману. Моє приручення Кенігсберга-Калінінграда йде повільно. Іноді я навіть дихаю цим вогким повітрям, відчуваю запах диму. Згадала Кортасарове «Усі вогні — це вогонь», про людей, які згоряють живцем і їм сниться, що їх приносять у жертву ацтеки. Все-таки добре не вміти контролювати свої сни, тільки у випадку небезпеки тікати з них. Моє справжнє життя — це сни. І вони мені допоможуть. І вже незабаром Кенігсберг озветься на мій поклик.
06.04.2009
У 1947 році в Калінінграді служив брат моєї мами Іван. Він був водієм. Дядьку моєму вже за 8о, і він ніколи не розповідав про Калінінград. Коли я його спитала, він кивнув: «Так, служив». І на обличчі в нього з’явився розгублений вираз. Так що тепер уже пізно розпитувати. Але я можу собі це уявити. Адже про те, що тут діялось після війни, розповідають уже давно. Про божевільного майора НКВД, який, зустрівши когось із селян, міг запхнути людині в рот дуло пістолета, щоб налякати. Іноді пістолет стріляв. Потім його вбили повстанці. Раніше, на горах вздовж ріки, по дорозі в село, де я народилась і прожила перші три роки життя, була Хресна дорога. Дев’ять станцій на шляху до Голгофи. Але чомусь найстрашнішою для мене була розповідь про лісника, якого вбили і закопали в лісі. Ніхто не знайшов його тіла. ЗНИКНЕННЯ — ось що найбільш жорстоке стосовно мертвих. Гірше може бути лише страждання від втрати імені. По-дурному було міняти ім’я Кенігсберга. Цікаво, як назвали б Дрезден? Здається ніхто не досліджував містичної складової ідеології сталінізму.
07.04.2009
Час прибирає свідків злочинів незгірше ніж кілер. І злочинців також. А потім історики роблять те, що потрібно тій чи іншій ідеології. А коли немає ідеології, що тоді? Цікаве питання. Тоді все одно мусять бути чиїсь інтереси. Вісімсот років людство слухало брехню про катарів, які самі себе називали «добрими християнами», ніколи не брехали, не обдурювали, не вбивали. Їх вважали збоченцями, приписували неймовірні зв’язки з маніхейством, тамплієрами. Недавно, уже після того, як з’явилось багато чесних наукових досліджень, я побачила маячню якогось британця, де в одну купу були звалені тамплієри, катари і масони. Правда не приваблює так, як брехня.
Те саме відбувається з історією Пруссії. Суспільству нецікава історія цієї незвичайної держави, яка упродовж тривалого часу була справжнім духовним центром Європи. Пруссія для широкого загалу — муштра і деспотизм.
Якби Пруссія існувала досі, світ зараз, можливо, не зісковзував би так швидко у прірву морального й культурного розкладу.
08.04.2009
Кілька років поспіль ми проводили рольову гру, в якій потрібно було вибрати зі списку необхідні речі. Гра була в біженців. У гравців був час подумати, що взяти з собою в небезпечну подорож, але в реальності часу, як правило, бракує. Хапають те, що дороге як пам’ять. Прочитала, як у полонених, яких вели з Кенігсберга довжелезною колоною, солдати-переможці відбирали годинники, набиваючи ними собі кишені. І тут трапився справжній флеш-моб. У Прегель посипалися сотні, тисячі годинників, наручних і кишенькових. Щоб уникнути ще одного приниження. Час уже не мав значення. На цих годинниках, вкинутих у воду.
Усі війни — на одне лице. Читаючи про те, як три тисячі людей скинули в соляні шахти в Добромилі у 1941 році, я найбільше запам’ятала довгу колону людей, які йдуть у безвихідний ліс, серед них тридцять вихованців сиротинця в Перемишлі, і тіло матері, витягнуте з шахти. Вона навіть мертвою не випустила своєї дитини. Те саме в Кенігсберзі. Діти й жінки, до яких прив’язана вибухівка. Те саме і в…
Але вражає найбільше те, що ненависть переможців завжди сильніша від ненависті переможених. Навіть через десятиліття. Ні краплі прощення, ні крихти каяття. Не дивно, що війни продовжуються.
09.04.2009
Найбільша небезпека для письменника у наш час — літературщина. Я раптом зрозуміла, що, власне, не подобається мені в сучасній літературі — зацикленість на самому собі є не що інше, як спроба врятуватись від гри чужими словами й образами. Але рятуються тією самою грою. І втрачають читачів, яких нині краще назвати споживачами продукту, що називається «книга». Чим більше глобалізований літературний потік, тим більше літературщини. Коли простота стає грою — це вже кінець. Коли я, наприклад, читаю сучасного автора, у мене виникають асоціації з іншими прочитаними книгами, а не з упізнаваним життям.
Опинитися зараз у центрі незнайомого небезпечного світу, вдихнути повітря, що, можливо, отруєне, бути готовою до будь-яких випадковостей — тоді й увімкнеться інстинкт самозбереження і порожні слова ніколи не народяться.
10.04.2009
Війна завдає моральні збитки як переможцям, так і переможеним. Перші божеволіють від радості, інші впадають у страшну депресію і навіть можуть зникнути як нація. Якось у Кенігсберзі червоноармієць розстріляв гарно одягнену російську офіціантку просто на вулиці. Можна тільки уявити, як було небезпечно жити у той час: більше злих людей, аніж добрих.
Утім, ворожнеча триває і досі. Колишні вояки всіх армій, крім радянської, не почувають жодної ненависті до супротивника. Євреї також — до німців як народу. Винен, напевно, культ переможців, штучно роздутий. Перемога на війні не повинна ставати культом. Зброя і вбивства не мають зі святістю нічого спільного.
Але мені слід якось назвати своїх персонажів, і поступово занурюючись у їхній світ, стати ними. Перше слово, перша фраза викличуть ланцюгову реакцію, і далі від мене вже мало що залежатиме.
11.04.2009
Весняна пауза — цвіте терен. Біла тінь зими.
12.04.2009
Курт Воннегут, який бачив руйнування Дрездена під час Другої світової, приїхав туди в 1967 році. Він спитав одного чоловіка, як йому живеться. Той відповів, що раніше було погано, а тепер начебто добре. Є квартира, дочка здобуває освіту. «Дурниці якісь», спершу подумала я. Типово совкове задоволення, що раз бомби не падають, життя прекрасне. Але тепер мені здається, що переживши жахіття війни, людина й справді відчуває себе вдоволеною життям. Бо ж і Курт Воннегут, живучи в своїй Америці, не міг забути жахіть спаленого міста. За його телеграфічно-ідіотичним стилем завжди ховалось почуття незахищеності. Бува й таке. Моя улюблена фраза.