Собака Баскервілів
Шрифт:
— Що ж вас цікавить? — запитав я.
— Усе, що так чи інакше пов’язане з цією справою, особливо стосунки між молодим Баскервілем і його сусідами. Якщо довідаєтеся щось нове про смерть сера Чарльза, то зазначте й це. За останні дні я дещо з’ясував, але, на жаль, результатами похвалитися не можу. Мені вдалося з’ясувати лише одне: найближчий спадкоємець, містер Джеймс Десмонд, справді чудова людина досить поважного віку, отже, це не його витівки. Гадаю, ми сміливо можемо не відволікатися на нього надалі.
Це означає, що залишаються тільки ті люди, які увійдуть у безпосереднє оточення сера Генрі Баскервіля.
— А чи не краще одразу ж відкинути варіант із
— Ні в якому разі! Важко припуститись грубішої помилки. Якщо вони ні в чому не винні, це буде жорстокою несправедливістю, а якщо винні, тоді їх буде годі шукати. Ні, ні! Нехай так і залишаються під підозрою. А ще, якщо не помиляюся, там є конюх, двоє фермерів, наш друг доктор Мортімер, очевидно, людина бездоганно чесна, і його дружина, про яку нам нічого не відомо. Не забудьте й про натураліста Степлтона з сестрою — дуже привабливою молодою особою, як кажуть. Далі йдуть містер Френкленд із Лефтер-Холу — про нього ми теж нічого не знаємо, і кілька інших сусідів. Ось люди, які мають перебувати під вашим пильним наглядом.
— Старатимуся вас не підвести.
— Ви взяли зброю?
— Так, гадаю, це не буде зайвим.
— Безумовно. Тримайте револьвер при собі вдень і вночі, навіть на мить не втрачайте пильності.
Наші друзі вже встигли придбати квитки першого класу й чекали нас на платформі.
— Ні, нічого нового, — сказав доктор Мортімер, відповідаючи на запитання мого друга. — Можу тільки заприсягтися, що останні два дні за нами не стежили. Ми весь час про це пам’ятали, і ніхто б не вислизнув від нашої уваги.
— Сподіваюся, цими днями ви не розлучались?
— Так, за винятком учорашнього. Я маю таку звичку — після приїзду в місто присвячую один день розвагам, і вчора я був у музеї Хірургічного коледжу.
— А я пішов у парк подивитися на відпочивальників, — сказав Баскервіль. — І все було досить спокійно.
— Проте з вашого боку це було нерозсудливо, — сказав Холмс, насупившись, і похитав головою. — Я вас прошу, сер Генрі, не виходьте без супроводу, інакше не оминути вам лиха. Ви знайшли іншого черевика?
— Ні, сер, він зник.
— Он як? Цікаво! Ну, на все добре, — додав він, коли поїзд рушив. — Сер Генрі! Пам’ятайте настанову з дивної легенди, яку нам читав доктор Мортімер, і остерігайтеся виходити на торф’яні болота вночі, коли безроздільно панують сили зла.
Я визирнув з вікна і побачив удалині високу, сухорляву фігуру Холмса, який нерухомо стояв на платформі й дивився вслід поїзду, що віддаляється.
Ми рухалися швидко, і я почувався неймовірно добре. Я придивлявся до моїх супутників і бавився зі спанієлем доктора Мортімера.
За якихось дві-три години земля уздовж полотна з бурої змінилась на червону, цегла поступилася місцем граніту, а розгороджені пишні луги, на яких руді корови поскубували соковиту траву, свідчили про те, що клімат у цих місцях, попри велику вологість повітря, значно ліпший, ніж на сході.
Молодий Баскервіль не відходив від вікна й радісно скрикував, побачивши рідні Девонширські пейзажі.
— Де тільки мені не довелося побувати відтоді, як я виїхав звідси, докторе Ватсон! — сказав він. — І все-таки ці місця ні з чим не порівняєш.
— Покажіть нам такого девонширця, який не захоплювався б своїм Девонширом.
— Тут справа не лише в самому Девонширі, але й у людях, які тут мешкають, — сказав доктор Мортімер. — Одного погляду на круглий череп нашого друга достатньо, щоб виявити в ньому представника кельтської [7] раси, з її захопленістю, з її схильністю до сильних почуттів. Покійний сер Чарльз мав рідкісну будову черепа — наполовину галльську, наполовину іберійську. Сер Генрі, але ж ви, здається, з дитинства не бачили Баскервіль-Холу?
7
Кельти — давні племена, що переселилися на Британські острови з Європи в IV ст. до н. е.
— Я його ніколи не бачив, бо ми жили в маленькому котеджі на південному узбережжі. Коли помер батько, мені було дванадцять років, і я одразу ж виїхав до наших друзів в Америку. Ці місця для мене майже так само нові, як і для доктора Ватсона, і я просто не дочекаюся, коли нарешті з’являться торф’яні болота.
— Он як? Отже, ваше бажання здійснилося — можете милуватися ними, — сказав доктор Мортімер, показуючи у вікно.
Удалині за зеленими квадратами пасовищ і хвилястим краєм лісу, немов фантастичне марево, що виникло уві сні, показався сумний сірий пагорб з зазубреною вершиною. Баскервіль дивився туди не відриваючись, і ці жадібні погляди свідчили про те, як багато для нього означає перше знайомство із суворим краєм, де люди, близькі йому по крові, володарювали так довго й залишили після себе такий глибокий слід. Цей молодий чоловік у спортивному костюмі, з явним американським акцентом, сидів поруч зі мною у прозаїчному вагоні і, дивлячись на його смагляве виразне обличчя, я все-таки відчував у ньому справжнього нащадка тих неприборканих і владних людей. Густі брови, тонкі ніздрі й великі карі очі указували на гордість, відвагу та силу. Якщо непривітні торф’яні болота поставлять нас обличчям до обличчя зі складним і небезпечним завданням, то заради такої людини можна піти на все, тому що вона сміливо розділить з тобою будь-який ризик.
Поїзд зупинився на маленькій станції, і ми вийшли з вагона. За низьким білим парканом стояв візок, запряжений парою невисоких, міцних конячок. Наш приїзд, мабуть, був тут великою подією, адже й сам начальник станції, і носії — всі оточили нас, пропонуючи свою допомогу. Це була мила сільська місцина, але, на свій подив, біля виходу з платформи я побачив двох солдатів у темних мундирах, які стояли, спираючись на карабіни, і пильно дивилися на нас. Кучер, незграбний чолов’яга з вилицюватим обличчям, зняв шапку, вітаючи сера Генрі Баскервіля, і за кілька хвилин ми вже швидко котили широкою білою дорогою. Обабіч неї здіймалися зелені схили пасовищ, будиночки з гостроверхими дахами визирали з густого листя, але попереду, за межами цього мирного, залитого сонцем краю, на обрії вечірнього неба вимальовувалася похмура лінія торф’яних боліт, яка переривалася гострими вершинами лиховісних пагорбів.
Наш візок завернув на бічну дорогу, і ми стали підніматися глибокими коліями, прокладеними сторіччя тому між високими насипами, на яких росли м’ясисті хвощі й вологі мохи. Папороть з бронзовим відтінком і листя ожини поблискували в променях призахідного сонця. Далі на підйомі ми проїхали вузьким кам’яним мостом через бурхливу річку, що стрімко бігла між сірими валунами, бризкаючи на них піною. І дорога, й річка звивалися долиною, яка густо заросла дубняком і соснами.
На кожному повороті Баскервіль захоплено скрикував, з цікавістю роззирався навсібіч, і закидав нас незліченними запитаннями. На його погляд, тут усе було прекрасно, але я не міг позбутися смутку, який навіювали на мене ці пасовища й узгір’я з явними слідами осені. Жовте листя злітало на землю й, кружляючи, килимом устеляло стежки.