Собака Баскервілів
Шрифт:
— Від цієї стежки звідси недалеко до Мерріпіт-Хаус, — сказав Степлтон. — Пожертвуйте годиною часу, і дозвольте мені представити вас своїй сестрі.
Спершу я подумав, що мені варто бути біля сера Генрі, але потім згадав про рахунки й папери, що купою лежали на його столі. І тут я нічим йому зарадити не міг. А Холмс просив мене познайомитися з людьми, які живуть по сусідству з Баскервіль-Холом. Я прийняв запрошення, і ми звернули праворуч.
— Чудові тут місця! — сказав Степлтон, дивлячись на хвилясту лінію зелених пагорбів, над якими морськими валами височіло гранітне пасмо з фантастичними
— Ви добре їх знаєте?
— Я тут лише другий рік. Місцеві старожили, мабуть, назвуть мене новачком. Ми перебралися сюди незабаром після приїзду сера Чарльза, але я завдяки своєму покликанню вже встиг обстежити тут кожний куточок. Насмілюся думати, що тепер мало хто знає торф’яні болота краще за мене.
— А хіба це так нелегко?
— Нелегко. От, наприклад, придивіться до тієї рівнини з чудернацькими горбочками. Чим вона, по-вашому, славна?
— Нею добре скакати галопом.
— На вашому місці будь-хто сказав би так, а тим часом ця помилка багатьом вартувала життя. Бачите, скільки на ній яскраво-зелених галявин?
— Це, ймовірно, місця з кращим ґрунтом?
Степлтон розсміявся.
— Перед вами величезна Ґрімпенська твань, — сказав він. — Варто людині або тварині потрапити в цю драговину, один необережний крок — і все. Я вчора бачив, як там заблукав чийсь поні й, зрозуміло, загинув. Його голова довго виднілася над трясовиною. Він усе витягав шию, намагався вибратися, але бідолашку врешті-решт таки засмоктало. Там навіть у засуху небезпечно ходити, а після осінніх дощів це зовсім згубне місце. А проте я не раз пробирався в саме серце Ґрімпенської твані й повертався звідти живим. Погляньте, ще один нещасний поні!
У зеленій осоці вовтузилося й борсалося щось темне. Потім над заростями майнула болісно витягнута шия, й над болотом пролунав страшний крик. Я похолонув від жаху, але в мого супутника нерви, вочевидь, були міцніші.
— Все! — сказав він. — Засмоктало. Другий за два дні — і це лише в мене на очах. А скільки ще їх тут загинуло! Вони як унадяться туди в посуху, так і ходять до самої осені. І часто гинуть. Так, Ґрімпенська твань — страшне місце.
— І все-таки ви пробираєтеся туди?
— Так, там є дві-три стежки, якими спритна людина може пройти. Я знайшов їх.
— Але навіщо вам ходити в таке небезпечне місце?
— А бачите он ті пагорби вдалині? Це справжні острівці серед непролазної драговини, що помалу оточила їх зусібіч. Варто туди дістатися — і які там рідкісні рослини, які метелики!
— Що ж, коли-небудь спробую.
Степлтон з подивом глянув на мене.
— Заради Бога, викиньте цю думку з голови! — сказав він. — Ваша загибель буде на моїй совісті. Назад вам не повернутися, повірте мені. Я сам тільки тому й насмілююся туди ходити, що в мене є складна система прикмет.
— Чекайте! — крикнув я. — Що це?
Неголосне, протяжне й невимовно тужливе завивання пролунало над болотами. Повітря наповнилося ним, але визначити, звідки воно линуло, було неможливо. З невиразного стогону цей звук поступово перейшов на глухе ревіння й знову стих до стогону, від якого аж щеміло серце. Степлтон якось дивно подивився на мене.
— Таємничі місця ці болота, — сказав він.
— Що це таке?
— Фермери подейкують, що так виє собака Баскервілів, коли шукає свою жертву. Мені й раніше доводилося її чути, але сьогодні щось надто вже голосно.
Похололий від страху, я оглянув широку рівнину, вкриту зеленими заростями осоки. На ній ні шелесту, ні найменших ознак життя — тільки голосно каркали два круки, сидячи на кам’яному стовпі за нами.
— Ви ж освічена людина, вас такою нісенітницею не налякаєш, — сказав я. — Як ви пояснюєте це виття?
— Драговина іноді видає дуже дивні звуки. Чи то мул осідає, чи то вода піднімається на поверхню, чи ще хтозна-що…
— Ні, ні! Це був голос живої істоти.
— Можливо. Вам ніколи не доводилося чути, як кричить водяний бугай?
— Ні, не доводилося.
— В Англії ця пташка трапляється дуже рідко, власне, вона майже вимерла, але на таких болотах можливо все. Я б анітрохи не здивувався, якби виявилося, що ми чули голос однієї з останніх представниць цього виду.
— У житті не чув більш дивних і моторошних звуків!
— Що й казати, таємничі місця. Погляньте на той пагорб. Що це таке, по-вашому?
Крутий схил був укритий ніби кільцями з сірого каменю. Я нарахував їх близько двадцяти.
— Що це? Кошари?
— Ні, це житла наших поважних пращурів. Доісторичні люди густо заселяли торф’яні болота, і через те, що після них тут ніхто не жив, увесь цей домашній комфорт залишився цілим і неушкодженим. Тільки дахи не збереглися. За бажання можна піти туди й побачити домівку та ложе.
— Та це ж ціле містечко! Ким же воно було населене?
— Неолітична людина [10] — точний період не встановлений.
— А чим ці люди займалися?
10
Неолітична людина — людина пізньої кам’яної доби, культура якої характеризується переходом від мисливства і збиральництва до скотарства і рільництва, винайденням кераміки, шліфування і свердління каменю.
— Пасли череди на схилах, а коли кам’яна сокира почала поступатися першістю бронзовій, навчилися добувати олово. Бачите он той рів на протилежному пагорбі? Це сліди їхньої роботи. Так, докторе Ватсон, ви знайдете багато цікавого на наших болотах. О, пробачте, будь ласка! Це, напевно, Cyclopides!
Повз нас пролетів маленький метелик, і Степлтон із приголомшливою спритністю кинувся за ним навздогін. Я з жахом побачив, що метелик понісся прямо до твані, але мій новий знайомий легко стрибав з купини на купину й розмахував зеленим сачком. Сірий костюм і рвучкі рухи його самого уподібнювали до величезного метелика. Я стояв, дивлячись на нього із дивним поєднанням замилування і страху, — мені все здавалося, що він от-от оступиться й зануриться у зрадницьку драговину. Раптом за спиною я почув чиїсь кроки. Я озирнувся й побачив майже поруч із собою жінку. Вона з’явилася звідти, звідки виднівся дим, який вказував на близькість Мерріпіт-Хаус, але раніше її помітити я не міг, бо стежка, якою вона йшла, звертала під узбіччя.