Собака Баскервілів

Дойл Артур Конан

— А хто її відносив?

— Мій син. Джеймсе, ти ж доставив телеграму до Баскервіль-Холу, містерові Беррімору?

— Так, тату.

— І вручив йому в руки? — запитав я.

— Ні, містер Беррімор був десь на горищі, і я віддав телеграму його дружині, а вона обіцяла негайно передати йому.

— А самого містера Беррімора ти бачив?

— Ні, сер, я ж кажу, що він був на горищі.

— Звідки ти знаєш, де він був, якщо сам його не бачив?

— Ну, дружина мала б знати, де він, — роздратовано сказав поштмейстер. — Адже телеграму доставлено?

А якщо сталася якась помилка, нехай містер Беррімор поскаржиться сам.

Розпитувати було безглуздо, але мені стало зрозуміло, що хитрий виверт Холмса ні до чого не призвів і ми не довідаємося, їздив Беррімор у Лондон чи ні. Припустімо, що їздив. Припустімо, що він — останній, хто бачив сера Чарльза живим, — перший вистежив його спадкоємця, щойно той приїхав до Англії. Що з цього? Беррімор діє за чиїмось вказівками чи має власні підступні задуми? Який сенс йому переслідувати Баскервілів? Я згадав про дивне застереження, складене з газетних вирізок. Невже це справа рук Беррімора? Може, його надіслав хтось інший, хто намагається перешкодити йому? Єдине вірогідне пояснення усьому дав сер Генрі, сказавши, що коли Баскервілів удасться відлякати від родового маєтку, то Беррімори забезпечать собі безтурботне існування до кінця своїх днів. Але хіба це хоч якоюсь мірою виправдує ту глибоку й тонку інтригу, яка невидимою павутиною обплітає молодого баронета? Навіть сам Холмс визнав, що серед усіх його сенсаційних розслідувань ця справа — найзаплутаніша й найскладніша.

Повертаючись безлюдною, похмурою дорогою, я молив Бога, щоб мій друг звільнився якомога швидше, приїхав і зняв із мене тягар відповідальності.

Мої міркування були раптово перервані звуком швидких кроків позаду. Чийсь голос покликав мене на ім’я. Я озирнувся, очікуючи побачити доктора Мортімера, але, на мій подив, за мною поспішав якийсь невисокий, худорлявий блондин років тридцяти п’яти — сорока, з чисто виголеною, трохи пісною фізіономією й вузьким довгим підборіддям. На ньому був сірий костюм і солом’яний капелюх. Через плече в нього висіла бляшана ботанічна коробка, а в руках він тримав зеленого сачка, щоб ловити метеликів.

— Даруйте мені мою сміливість, докторе Ватсон, — мовив незнайомець, ще не віддихавшись як слід. — Ми тут народ нецеремонний і не чекаємо офіційних знайомств. Можливо, ви чули про мене від нашого спільного друга, Мортімера. Я Степлтон із Мерріпіт-Хаус.

— Вас неважко впізнати за коробкою й сачком, — сказав я, адже мені було відомо, що містер Степлтон натураліст. — Але як ви здогадалися, хто я такий?

— Я сидів у Мортімера, і він показав мені вас із вікна своєї приймальні, коли ви проходили повз його будинок. Нам з вами по дорозі, тож я вирішив наздогнати вас і відрекомендуватися вам особисто. Сподіваюся, сер Генрі не дуже стомився після тривалої подорожі?

— Ні, він почувається добре, дякую вам.

— Ми все боялися, що після сумної загибелі сера Чарльза новий баронет не захоче тут жити. Важко вимагати від заможного чоловіка, щоб він заживо поховав себе в такій глушині, адже ви самі розумієте, як багато означатиме

його присутність для всієї нашої округи. Сподіваюся, ця історія не вселила серові Генрі марновірного страху?

— Ні, не думаю.

— Ви, звичайно, знаєте легенду про дивовижного собаку, який нібито переслідує рід Баскервілів?

— Так, знаю.

— Ох і забобонні тутешні фермери! Просто неймовірно! Адже вони чи не всі готові заприсягтися, що бачили на болотах це чудовисько. — Степлтон говорив з посмішкою, але я прочитав у його очах, що він ставиться до своїх слів набагато серйозніше. — Легенда цілковито заполонила уяву сера Чарльза, вона ж і призвела до його трагічного кінця.

— Яким чином?

— Коли в когось до краю напружені нерви, поява будь-якого собаки може виявитися фатальною для хворого серця. Я вважаю, що того вечора сер Чарльз в тисовій алеї побачив щось подібне. Я дуже любив старого і, знаючи про його хворобу, так і чекав якогось лиха.

— Звідки ви знали про його хворе серце?

— Від мого друга, Мортімера.

— Отже, ви вважаєте, що на сера Чарльза кинувся якийсь собака і він помер від страху?

— А ви маєте достовірніші відомості?

— Ні, я ще не встиг дійти якихось висновків.

— А містер Шерлок Холмс?

На мить у мене перехопило подих від цих слів, але спокійне обличчя і впевнений погляд мого співрозмовника свідчили про те, що він своїм запитанням і не думав захоплювати мене зненацька.

— Докторе Ватсон, навіщо нам прикидатися, начебто ми вас не знаємо? — сказав він. — Чутки про знаного детектива просочилися й у наші краї, а хіба ви можете прославляти його, самі залишаючись у тіні? Мортімер не став заперечувати, що ви і є той самий доктор Ватсон. А якщо ви з’явилися тут, це означає, що містер Шерлок Холмс зацікавився цією справою, і мені, природно, цікаво знати, що він про це думає.

— На жаль, відповісти на ваше питання я не можу.

— Тоді дозвольте запитати: чи не зробить він нам честь своїми відвідинами?

— Зараз він не може виїхати з Лондона. У нього є інші справи.

— Шкода! Він міг би пролити світло на те, що криється в пітьмі від усіх нас. Але ви також ведете розслідування, докторе Ватсон, і якщо я можу вам бодай якось допомогти, можете на мене розраховувати.

Мені достатньо лише натяку: кого підозрюєте, як маєте взятися до справи, і, можливо, я одразу щось би вам порадив або підказав.

— Запевняю вас, я просто приїхав погостювати у свого друга, сера Генрі, і жодної допомоги мені не потрібно.

— Чудово! — вигукнув Степлтон. — Усе правильно: обережність передусім! Я заслужив на таку відповідь за свою надокучливість і обіцяю вам цього питання більше не порушувати.

Ми дійшли до того місця, де праворуч від дороги починалася заросла стежка, яка звивалася серед боліт вузькою стрічкою. Лівіше стояв крутий, усіяний валунами пагорб, на якому в давнину видобували граніт.

З того боку, який було видно нам, пагорб густо заріс папороттю та ожиною. Вдалині, за обрієм, здіймалися сірі хмари диму.