Собака, що лазив на дерево

Йогансен Майк Гервасиевич

Я вибрав великий плаский камінь, підстелив рушник, скинув одежу і ліг на камінь під сонце.

Так лежав я довго, аж сонце дуже нагріло мені шкіру і треба було перевернутися; я обернув голову і щось побачив.

Усе каміння, що побіля води, знов було поспіль укрите чорними цятками. Тільки тепер оті цятки були великі й живі: одні повзли вгору, інші совали лапками, ще деякі, ставши диба, дивились на сонце.

Це були краби — круглі чорні морські раки. Найбільший з них був з мою долоню завширшки, а найменший був як мідна копійка. їх було дуже багато, багато сотень. Я глянув уздовж берега — скільки міг бачити — усе каміння поспіль було засаджене краб ми. Чимраз нові й нові вилазили із

щілин на сухий камінь, плазували боком, ніби чорні ґудзики з ногами й клішнями. Бувало, що вони наштовхувались одне на одного, оступалися, бувало, що й падав якийсь назад під камінь. Але вони плазували мирно, великі не займали малих, тільки кожний хотів перший вилізти на сонечко.

Я почав придивлятися до одного більшого краба. Цей був уже не як ґудзик, а як чималий чорний гаманець, і клішні у нього були здоровенні. Він виліз на сухе, трохи піднявся на ногах і стояв тихо, наче роздивлявся навколо. Я й собі притих. Краб постояв ще трохи і почав їсти.

Величезними клішнями він зривав морський мох з каменя і ніс його до рота — то правою, то лівою клішнею, наче людина, що обома руками, без ложки, їсть кашу. Він робив це так швидко й ловко, що я розсміявся і підняв руку.

В одну мить всі краби щезли. Вони попадали з каменів у щілини як мертві. Усе каміння знов стало голе й чисте. Довго довелося чекати — мабуть, хвилин з десять, поки знов по одному, обережненько почали вилазити краби.

ЖУК-ВОДОЛЮБ І ТАРГАНИ

По дорозі повз жук. Великий та чорний. Іван глянув і сказав:

— Це жук-водолюб. Він любить воду. Це він залетів сюди з Комишуватого озера. Подивлюсь, як він буде жити у мене в хаті.

Іван забрав жука. Жук був немов чорна ложка, гладкий і блискучий. Вуса він сховав, бо злякався, чи не смикне Іван його за ті вуса. На череві в нього був гострий такий шпичак, як голка.

Іван приніс жука, налив води в банку, вкинув туди пару камінців — буде йому хата — і пустив жука. Жук трохи посидів і ринув на дно. Там він заповз під камінь і причаївся. Сидить і стриже вусами — що воно далі буде.

Цей жук тряви не їсть. Йому треба м'яса. Може, йому згодиться тарганяче м'ясо?

Іван піймав таргана і вкинув у банку. Одразу тарганові стало мокро, і він швиденько узявся плавати, щоб випливти на сухе.

Купався він, купався, та нікуди податись — навкруги скло, ще й слизьке.

Тим часом жук, прудивши вусом, побачив, що вгорі вода гуляє і щось нагнало хвилю. Треба глянути, хто каламутить воду. Отже, водолюб виплив, ухопив таргана і поволік його до себе під камінь.

Довго не видно було нічого, аж ось випливло. Виринула тарганяча шкура. Значить, жук з'їв таргана, а шкурку пустив.

Іван наловив ще тарганів і понапускав їх у банку. Жук поїв їх з троє і більше не виринав Сидів під каменем.

Коли стемніло і всі вже полягали спати, щось як загуде: ж-ж-ж-цок! Тоді знову тихо. Ж-ж-ж-цок! То жук вилетів з банки й літав по хаті.

Зачепиться об щось і впаде. Літав, літав, озера не знайшов і знов повернувся в банку. Там ще повечеряв парою тарганів і затих.

Так він жив у Івана днів зо три. Але однієї ночі надибав він одчинене вікно і подавсь геть, на Комишувате озеро.

СОБАКА

Це було на курщині.

На березі річки.

Учні мої вудили рибу, а я взяв рушницю і подався стріляти куликів. Потихеньку я скрадався берегом до якоїсь мілини. «Пиї-віт!» — схоплювався ку-личок-пісочник і летів, немов креслив крейдою пряму лінію на дзеркалі ріки. Буме! — стріляв я — і куличок падав, як біла крапка на дзеркало. Я швидко роздягався і плив до кулика.

З нами була Леда — собака. Це була на диво ласкава й ніжна лягава. Коли полювали мої учні, я розважався, граючися з нею, і вона від мене не відходила. Але, вибираючись стріляти, я її з собою не брав, бо вона гасала попереду й зганяла куликів, а я не вмів нею командувати: тримати її при нозі.

Та варт їй було почути мій постріл, як вона мчала, перестрибуючи канави, мені на підмогу й послужливо розганяла геть усю куличву, так що мені не випадало й вистрілити більше.

Я повернувся назад і ліг на сонячній траві. Вона й собі лягла і враз заснула здоровим собачим сном, ледве повискуючи проти сонця.

Тоді я тихенько звівся, поволі-волі, та до річки, та аж до мілини. Зігнав куличка — буме! — кулик упав на воду, наче розбив дзеркало. Я роздягся й поплив. Леда була вже тут і попливла за мною.

Довелося знову вернутись на те саме сонячне місце й лягти. Лягла й Леда, але поклала лапу мені на груди — мовляв, не втечеш тепер без мене. І враз заснула. Приснився їй, видно, той самий сон, бо знову вона взялася блаженно повискувати й скиглити, розкошуючи під сонцем.

Я тихенько зсунув її лапу з себе. В ту мить Леда прокинулась і обернула до мене голову. Вона дивилася на мене пильними, зовсім не сонними очима. Але я не рухався, я хропів, що мав сили, ніби не сталося нічого. Леда присунулася ближче, лизнула мене язиком у ніс і знову поклала лапу мені на груди. За секунду вона знов щасливо спала, тільки лапа трохи сіпалась мені по сорочці.

Так вона й не дозволила мені полювати без неї куликів. Уночі, коли я вклався на сіні, міркуючи вранці вибігти на болото, чи не пролетить якесь зайшле чиря, з хати з'явилася Леда. Вона довго борсалася коло мене в сіні, укладаючись так, щоб билля не лізло в ніс, чхала, качалась, вищала, нарешті притулилась і заснула.