Соло для комп’ютера
Шрифт:
Рівно о пів на шосту я кинула контору напризволяще. Мокрим асфальтом, не обминаючи калюж, спустилася до Володимирської, нею дійшла до Прорізної — і вниз. Квітневе сонце пливло помалу на захід, перехожі щільніше запинали пальта й плащі, а вітер розносив над вечірнім містом холодну мжичку, шпурляв у лице. Але рипнули стиха двері до півпідвалу «Хрещатого яру», й очам відкрився химерний, потойбічний світ: широкі чотиригранні колони підпирали важку стелю, що притискала додолу пірчасті хмари тютюнового диму; цей дим оповивав обличчя, і з сірого
Кафе було майже порожнє. Де ж той незапланований день народження? Мабуть, відгуляли ще вчора… Замовивши бутерброд, я вмостилася за столиком. По сусідству крутився молодий бомж, з яким мені випало познайомитись у ті далекі часи, коли ще можна було лазити в ботанічний сад через паркан і прогулювати пари в університеті. Навіть здалося, що й джинси на бомжеві були ще з тої доби. У першу зустріч він розповідав із пафосом, що бомжування для нього — стиль життя. Має і освіту, і батьків, і квартиру, але сюди, в підвал, кожна людина приносить трошки світу, що ніколи не набридає.
Ліниво дослухаючись до розмови, що бомж вів із парою, яка замовила шампанське й, певно, мріяла про тихий вечір удвох, без свідків, я дочекалася шостої. Анічогісінько не сталося. До мене ніхто не підсів із загадковою усмішкою, ніхто мені не підморгував, ніхто не викликав раптово до телефону. Двері раз у раз відчинялися, до кафе заходили люди, та їх чомусь більше цікавили гральні автомати нагорі. О пів на сьому витримка зрадила мені. Сусіди вже допили шампанське й покинули бомжа, тож він занудьгував. Заплативши за два морозива, я заговорила до нього.
— Привіт! Як справи?
Він зиркнув на мене спідлоба. В рожевих пластмасових розетках опливало вершкове морозиво, присипане тертим шоколадом. Бомж удав, що пригадує мене.
— Привіт! — нарешті відповів. — Усьо путьом. А ти як?
— Та ніби незле… Я сюди стільки років не потикалася, бач, а ти й досі не переселивсь у модніший заклад!
— Не в моєму віці за модою гнатися.
— Тут задорого — як для кав’ярні такого… е-е-е… рівня.
Бомж знизав плечима, спостерігаючи уважно, як двоє підлітків нагорі відштовхують одне одного від грального автомата. Механічна музика заливала верхній поверх кафе і просочувалась униз, у півтемний і майже порожній підвал.
— Кому задорого, того сюди не запрошували… — нарешті він звів на мене очі.
— Ясно. Невже ти тут щодня буваєш?
— А чом би й ні?
Побалакай із таким! Бомж прикрасив розм’якле морозиво охайними півколами, що лишала маленька ложка, і все підтанцьовував, ніби підскакував. Шкіряна куртка підтанцьовувала окремо від тіла. Від бару долинуло гудіння кавоварки, вчувся терпкий запах.
— Кави хочеш? — спитала я. Собі б я радо замовила гарячого шоколаду, та його чомусь більше не було в меню.
— Сьогодні в тебе — атракціон небаченої щедрості? Ну, давай.
Підійшла
— Нудьга тебе тут не заїдає? — мовила я, не лишаючи надію розговорити бомжа. — Люди ж ті самі.
— Як коли. От учора тут — віриш — не нудьгували. Аматорський стриптиз, дві бійки…
— З кров’ю чи кетчупом?
— А ти журналістка? Збираєш матеріал про нічне життя столиці?
— Якби мене цікавило нічне життя, я пішла б до казино. Тут усе одно о десятій зачиняють, хіба ні?
Він поплямкав морозивом і помовчав. Тоді спитав:
— Пишеш статтю «Один день із життя київського бомжа»?
— А якби й написала і продала в бульварну газету — і всі б до тебе ходили по автограф… хіба кепсько?
— Супер.
Він доїв морозиво й охайно облизав ложку. Потім узявся до кави.
— Тут учора не святкували день народження? — запитала я.
— Ні, а що?
— Так, просто… То що тут учора коїлося?
Бомж зиркнув на мене, дістав дешеву цигарку, довго її розминав між пальців, прикурив. Випустивши дим одночасно ротом і носом, він зблиснув на диво білими зубами:
— Тобі з брудними подробицями чи без?
— Я тебе зупиню, як почне нудити.
— Ну-ну. З ранку починати?
— Ліпше з шостої вечора. Стриптиз можеш обминути.
— О шостій тут сиділа кралечка. На зріст маленька, а віку, — він критично глянув на мене, — приблизно твого. Вдягнена по-офісному. Каву брала разів зо п’ять — куди тільки лізло? А кавалер до неї так і не підвалив.
У мене враз змокли руки: відчуття тривоги прийшло нізвідки, але не хотіло відпускати серце.
— А яка вона собою? — запитала я, знаючи наперед, якою буде відповідь.
— Невже твоя знайома? Ну, кругленька така, волосся коротке, темно-русяве. Курила весь час. Очі темні й великі, а на лобі — смішна така родимка, просто в центрі, між бровами.
«Вона, точно!» — майнуло в голові.
— А потім?
— А потім до неї підкотили двоє хлопів — знаєш, із тих, що спереду мають по золотому зубу. Підсіли, — бомж гмикнув, — запропонували скласти їм компанію. Кралечка до стінки відвернулася, тільки цигарку в попільничку струшує… Не знаю, що вона їм там бовкнула, та один із хлопів образився — страх: підскочив, як скажений, ухопив її за руку і потягнув до виходу. А вона не пручалася навіть, пішла з ними. Хто б міг подумати?
Ні, це не може бути про неї. Це якась байка.
— А люди? — автоматично запитала я. — Люди їх не зупинили?
— Які люди? — щиро здивувався бомж. У сірих очах плескалося: «Ти не з Марсу?»
— Ну, люди — бармен, відвідувачі, ти, нарешті…
— Сонечко моє, та тут таке часом буває, що дрібні сварки не дивина.
— А бармен який був? — затремтів зрадливо голос.
— До чого тут бармен? Та той, що й сьогодні працює. А вони…