Соло для комп’ютера
Шрифт:
Ноги вже підняли мене зі стільця… Ні, сісти, заспокоїтися, змусити себе дослухати до кінця!
— …поїхали звідси на конкретній тачці. «Audi» кавового кольору, модель «TT» — ну, як пістолет… Номери жовті.
Умить забула я про будь-які дні народження й запанікувала: людина надсилає мені дивного листа без підпису, а потім виявляється, що телефон не відповідає, а саму її бачили з двома сумнівними хлопами…
— Вибач, — кивнула я бомжеві.
Майже рівно дійшла до шинквасу. Я поставила на людину, з якою ми безліч разів пили гарячий шоколад у цьому закладі — по
— Вчора о шостій до вас заходила пані. Ну, розумієте, я з нею домовлялася, — плутано пояснювала я бармену, — але не прийшла, тобто прийшла, але день переплутала, тобто я не була певна, на який саме день вона призначила… Ви не пам’ятаєте? Може, вона вам щось казала…
Бармен терпляче переждав хаотичний монолог, переставляючи склянки, досипаючи каву в кавоварку, наливаючи комусь коньяк.
— Від кого очікуєте повідомлення? — офіційно, наче в приймальні, запитав він, насупивши брови. На мить привиділося, що він суворо зиркнув на мене поверх скелець уявних окулярів.
— Від Олени Сіренко.
Оленку, — а саме її обличчя малювали мені клуби тютюнового диму, що висів у підвальному приміщенні Ями, саме вона мене вперше в цю Яму і завела, — Оленку я надибала в університеті, і з першого погляду на неї мені здалося, що ні з ким вона тут приятелювати не збирається — сидить собі на диво спокійна й байдужа серед тільки-но зарахованих балакучих, схвильованих нас. Кожен кучерик її зачіски, кожен рух, навіть сережки її золоті випромінювали відстороненість. Вона обрала мене сама — як потім зізналася, за галасливість.
— Ваше прізвище? — уточнив бармен сухим голосом.
— Тисовська.
— Прошу.
Руки майже не тремтять. Читаю.
«Наталю! Якщо ми сьогодні не здибаємося, спробую тобі подзвонити. Треба поїхати у справах. Мій новий комп’ютер лишаю тобі». Оленчині гостренькі букви.
Що за історія? Хто ті двоє? Мені вже давно мало що відомо про Оленчине життя. На роботі її не було, це ясно, бо вона спершу ходила з Матвієм у гори, а потім догулювала відпустку, але ж і до телефону не підходить… Батьки? Вони тим більше нічого не знають. Хіба Матвій? З ним Оленка познайомилася на роботі, після чергового невдалого роману, і скорив він її своєю надійністю, врівноваженістю, якимсь умиротворенням, що навіювало все його єство. Зараз йому подзвоню…
А потім виявиться, що мені просто закортіло романтичної пригоди — і я її вигадала…
Як же вона примудрилася пхнути бармену записку? І чи не простіше було з першого-ліпшого автомата зателефонувати? Я гляділа на аркуш паперу в синю клітинку, і не полишало мене відчуття, що весь сюжет — вдало розіграна містифікація, а завтра Оленка подзвонить мені зранку і, як нічого не було, запросить до Ями — «на каву»…
Нарешті я повернулася до бомжа.
— Номери машини?
Півхвилинне здивування і напрочуд чітка відповідь:
— Три трійки і ще
— Менше знатимеш, краще спатимеш. Дякую за розмову.
— Дякую за морозиво, — скривився бомж, мов на квасне яблуко.
І знову — довгі гудки. Палець накручує інший номер.
— Олена до нас останнім часом рідко заходить, — пояснила мені її мама. — Ти Матвію ліпше подзвони.
Мене кинуло в пал.
Слава Богу, хоч Матвій був удома, та на нього можна в цьому розраховувати: меланхолійний і флегматичний, він спати лягав рано, для нього на гулянку вночі зірватися — кара небесна, а для розваги він краще о шостій ранку вийде побігати.
— Оленка в тебе? — рвучко спитала я.
— Нема.
— А коли ви бачились?
— Та ми, якщо чесно, посварилися…
О Боже!
Безтурботному Матвію навіть не спало на думку перепитати, чому така нагальна потреба бачити Оленку. Я ж не могла пояснювати йому телефоном, що сталося.
— Виходь мені назустріч, — наказала я, знаючи, що прохання Матвій проігнорує.
— Пізно вже… — почав він нити.
— Виходь мені назустріч.
Ми домовились зустрітися на півдорозі між моїм та його будинком: у дворі однієї зі шкіл зараз, пізно ввечері, затишно і можна спокійно поговорити. Я знала, що Матвій хворобливо пунктуальний, тому прийшла завчасно — й не помилилася: його невисока, кремезна постать, освітлена поодинокими ліхтарями, теж з’явилась на обрії.
— Що трапилося?
— Зараз дізнаєшся. Спершу глянь на це.
Міцною смаглявою долонею Матвій узяв листа —
анонімне запрошення в Яму. Став під тьмяний ліхтар, почитав аркуш, оглянув уважно конверт, тоді відірвав від нього погляд і втупив у мене. Я розповіла йому, як ми з Оленкою, ще в перші дні знайомства, спускалися ескалатором метро (я так добре пам’ятаю її зелену пухову куртку!) і вона запросила мене в Яму — вперше.
— І до ж чого це все ведеться? — поцікавився Матвій.
— Я була сьогодні в Ямі.
Оленчин наречений слухав розповідь про бомжа з «Хрещатого яру» мовчки, не перепиняючи мене, не розпитуючи, не виявляючи жодної стурбованості.
— Матвію, це дуже схоже на правду.
— Ну, не знаю. А мама її…
— Порадила до тебе звертатися.
Він замислився, схиливши голову. З перенісся одразу сповзли окуляри, і Матвій неквапливим рухом поправив їх.
— Почитай записку, яку мені передав бармен у Ямі,— і я витягла ще одного туза з рукава.
Так само уважно мій співрозмовник оглянув Оленчину записку, але, схоже, менше за мене здатен був розгадати, що може означати коротке і дивне послання. Який саме комп’ютер могла лишити мені Оленка, щоб потім зникнути? Не пригадували ми щось у неї не тільки нового, а й старого теж. Нарешті Матвій повільно мовив:
— Слухай, що за дурниця з листом? Не легше було подзвонити?
— Може, і легше. Але ж не подзвонила…
Ситуація, погодьтеся, нереальна: живе собі людина, має батьків, друзів, нареченого, врешті-решт, і ні сіло ні впало — зникає за білого дня…