Соло для комп’ютера
Шрифт:
— Якщо до завтра Оленка не з’явиться, я не знаю, що й думати.
Назавтра Оленка не з’явилась.
На роботу я спізнилась, але Матвій одразу потяг мене «курити» («покурити» і «в туалет» — тільки й виправдання відсутності на робочому місці): добре, що обидва начальники зранку вчаться англійської мови. Ми зустрілися під сходами, що вели в підвал, — у єдиному місці в нашій шановній конторі, де ще можна було вільно дихати. У зв’язку з тим, що міністерство невблаганно перетворювали на комітет, а штат скорочували, колишні його співробітники осідали на нашому балансі. Вони люто ненавиділи нашу свободу —
Притулившись до запорошеної батареї, Матвій замислено запихкав цигаркою. Дим зависав у повітрі й ліпив чудернацькі фігури. Випливло сонечко, ми вийшли у двір і піднялися на сходи, які дерлися кудись угору крутими київськими горбами. Завжди поважного, рахманного Оленчиного нареченого важко було впізнати: чорне коротке волосся прилипло до спітнілого лоба, Матвій раз у раз куйовдив чуб, тоді знімав окуляри, протирав, одягав назад. Витягнув із пачки чергову цигарку, довго не міг її прикурити, клацав запальничкою, стиха лаявся, аж навіть я підставила руки, допомагаючи йому, затуляючи од вітру хистке жовте полум’я.
Нарешті на кінчику цигарки зажеврів вогник.
— Ти з Нінкою не балакав? — запитала я.
— Сьогодні зранку дзвонив: у понеділок Олена забігала на роботу, півгодини рилась у шухлядах столу. Казала, може поїхати на пару днів. Потім лишила Нінці листа, чомусь без зворотної адреси, щоб та вкинула у скриньку…
— Ага, — багатозначно мовила я. Одна загадка прояснилася.
Ніна була Оленчиною найкращою товаришкою на роботі; працювали вони в одному відділі й останнім часом майже не розлучались. І тепер Ніна нічого не знала. Ситуація катастрофічно погіршувалась. Отже, Оленка сідає в невідому машину і зникає. Мені зробилося спершу зимно, а тоді гаряче: всі знають, де знаходять людей, які сідають у невідомі машини. Матвій, здається, міркував у тому самому напрямку, бо обличчя його відтінком нагадувало землю, що виповзала з-під залишків снігу в нашому дворі.
— Після гір, — мовив Матвій, припалюючи чергову цигарку, — Олена хотіла з’їздити до приятельки в Білорусь, але напевно нічого не казала. А тоді ми посварилися.
Про приятельку з Білорусі я колись чула краєм вуха. Якщо Оленка таки до неї поїхала, то, може, і справді все — маленька Оленчина містифікація?
Матвій думав, а думав він ґрунтовно: всі свої справи він робив ґрунтовно. Над робочим столом він щоранку вивішував перелік завдань, які необхідно виконати за день, і поступово їх викреслював, а якщо певне питання протягом дня вирішити не вдавалося, увечері переносив його до нового переліку, що складав на наступний день.
— Та-а-ак, — нарешті заговорив Матвій, плеснув рукою по металевому бильцю сходів, обпікся жаринкою, що від наглого руху впала йому з цигарки на пальці, засичав. — Машина, певна річ, в угоні, номери перебиті… А ти не просила бомжа описати тих двох хлопів?
— Детально — ні.
— А втім, — він махнув рукою, — все одно я переконаний, що ми їх не знаємо. І було б краще, щоб і вони нас не знали…
—
— А те, що ти в Ямі дві години просиділа? Упевнена, що ніхто не слідкував?
— Я б помітила!
Матвій постукав себе по лобі.
Мені здалося, що ще трошки — й у мене лусне жилка, яка почала вже набрякати на лівій скроні. Ніби увіч я побачила Оленку, що сідає до машини, і чомусь уявила її в синій шовковій блузці на короткий рукав, хоча була ще рання весна і ми не скидали пальт. Із нею нічого не могло статися!
Матвій кинув у порожню пачку недопалка і труснув головою.
— Пішли до роботи. Я більше не можу думати.
До вечора ми все-таки розшукали білоруську приятельку. Так, Оленка збиралася приїхати, твердо не обіцяла. Ні, вона не приїжджала. На все добре.
А робота не стояла на місці. На письмовому столі росли паперові стоси, а я цілісінькі дні тільки те й робила, що сортувала документи за нагальністю — і все відкладала на потім.
— До нас випадково не приходили молоді люди влаштовуватися на роботу? — визираючи з-за комп’ютера, підсміювалася Віруся, яка єдина в нашому відділі кадрів займалася власне кадрами.
— Та було тут кілька. Хочеш у базі анкети подивитися? — Світлана, моя університетська приятелька, з чиєї протекції я й потрапила на роботу, не запідозрила пастки. Здається, саме Світлана була тим шпигуном, котрий почав плести агентурну мережу в нашій конторі. Вона влаштувала Вірусю й мене; я влаштувала Оленку та ще кількох колежанок. Далі пішла ланцюгова реакція.
— Треба негайно переглянути. Ми ж маємо знати, чи в надійні руки Наталю віддаємо.
— Невже так серйозно?
— А ти подивись на неї,— Віруся кивнула в мій бік. — На цей вираз обличчя глянь. Певно, замислилась над тим, чи зразу відмовитися їсти варити і шкарпетки прати, чи боротися за жіночі права підступно, тихою бритвою.
— Невже і вона? — здивувалася Світлана, натякаючи на свій бурхливий роман із віце-президентом нашої контори. — До речі, красуні, запрошую вас у суботу до мене пакувати речі.
— Від'їжджала моя подруга заміж за море… — вимучено процитувала я.
— Давай-давай, не лінуйся! — нагримала Світлана. — Після ударної праці Ларс нахваляється власноруч зварити вечерю…
— О-о-о! — відразу пожвавилась Віруся. — Вечеря о котрій годині? Бо зранку я малого обіцяла в цирк повести…
Отож суботнього ранку до від’їзду в Голландію готувалися тільки троє: Світлана, Ларс (віце-президент, дружня нам сторона) і я. Той від’їзд направду коли ще буде, та Світлана все любила організувати заздалегідь. Почали ми з найлегшого — з книжок. Чоловік її майбутній, високий ставний голландець, приніс коробки.
Світлана хапливо виймала книжки з шафи й розкидала їх по дивану та підлозі, ми з Ларсом пакували. Приятелька моя, хоч і створювала загальне сум’яття, за роботою пильнувала, і тому, коли я зробила спробу запакувати нишком старезну книжку з правознавства й два грубі томи історії Латинської Америки, виданої за радянських часів, які навіть сторч не лізли в коробку, вона в останню мить вихопила їх у мене з рук:
— Що ти коїш? Ти хочеш, щоб моя дитина рідну мову згадувала з таких книжок?