Соло для комп’ютера
Шрифт:
— Смотріть, — мовила вона дивною сумішшю російської й української мов, — що моя розмітка значит.
Я почала гортати сторінки, впізнаючи й не впізнаючи власноруч створений текст: відсторонившись, віддалившись од нього, я ніби втратила з ним зв’язок. На дев’яностій сторінці текст раптом переривався, і далі йшла сторінка сто сьома. Хапливо я переглянула машинопис іще раз.
— Ой, — мовила я, сама й не відаючи до кого, — тут поема Чарльза Джі-Ді Робертса була,
Пані технічний редактор вихопила пачку аркушів у мене з рук і стала гортати.
— Поема пропала! — бідкалась вона. — Ви только подумайте, ціла поема! Що ж тепер ділать? А у вас вона десь сохранилась?
Пані літературний редактор, що вже кілька хвилин дослухалась до нашої розмови, набрала номер на чорному телефоні.
— Зараз коректор принесе, — мовила вона до нас, щоб не впадали в паніку.
— А я ж не замітила, що сторінки випали, і щитала так! — не могла вгамуватися пані технічний редактор. — Теперь усе перещитувать? То ж роботи сколько! То ж…
— Ну, — несміливо сказала я, — може, я вже сама спробую, все одно макет робитиму?.. На комп’ютері ж воно простіше…
— Правда? — зраділа моя співрозмовниця. — Самі зможете? Вот слава Богу! А я уже думала… Ну, ви, главне, впишіться в сто двадцять дві сторінки, щоб на той… на зміст іще місце осталось. Вот слава Богу!
Пані літературний редактор у цей час провела свого переляканого відвідувача до дверей і запросила нас до себе. Притискаючи до грудей машинопис, я повільно йшла до столу. Сувора пані жестом запропонувала нам із Ніною сідати, бо роздзвонився-розтеленькався раптом білий телефон.
— Так! — грізно кидала вона в слухавку. — Оригінал-макет! Три тисячі шістсот п’ятдесят п’ять гривень! Із ПДВ! Запишіть пунктом два-два: «Видавництво здійснює підготовку оригінал-макету до виробництва і забезпечує вихід книжки накладом одна тисяча примірників (у м’якій обкладинці)…» — «у м’якій обкладинці» напишіть у дужках! — «…протягом двох місяців після надходження всіх коштів на оплату видання». Так! У пункті три-три: «Автор розповсюджує наклад самостійно, за винятком ста примірників, які Видавництво розсилає бібліотекам». Так! Самі! У нас нема можливості розповсюджувати зараз! Так! Приносьте угоду завтра, бо директор в кінці тижня їде на виставку! До побачення! — вона гримнула слухавкою об телефон і мовила уже до нас: — Вибачте! Давайте рукопис, я вам покажу, що треба виправити!
Я простягла їй прим’яті аркуші через стіл.
— Так, сторінка двадцять шість. У вас тут заримовано «розв’язка» і «вчасно». «Туди» й «сюди» — не рима!
— Угу, — промимрила я.
— Ще тут. Сторінка тридцять вісім.
— Там не «яблуко», — несміливо заговорила я. — Там «ябко»…
— Яке «ябко»?Що це за слово?
— Ну, це для колориту… Там в англійському тексті повно діалектизмів.
— Хочете — лишайте. Але я не згодна. Далі. Сторінка сто дев’ятнадцять. «Крила розпахнуті»… — вона миттєво розгорнула орфографічний словник і знайшла потрібне місце. — «Розпахнуті» — русизм. Дивіться самі: слова такого в українській мові немає. Риму доведеться міняти.
— Добре, я подумаю. Перероблю.
— Так, решта — орфографія. Проглянете самі. Якщо за два-три тижні встигнете все зробити, — щоб уже оригінал-макет був готовий, — книжка буде надрукована дуже швидко. На фабриці зараз не так уже й багато замовлень.
Ніна, що в її завдання входив комерційний бік питання, витягла з портфеля тоненьку течку з угодою.
— Ось угода, — поклала вона течку на стіл. — Уже з нашого боку підписана.
— Добре, директор підпише завтра, — пані літературний редактор підклала цератову папку під червоний телефон, — хочете — зразу зможете забрати, а хочете — коли оригінал-макет приноситимете. До зустрічі!
Я вийшла надвір трохи причмелена. Обідня перерва вже закінчувалася, ми квапливо дибали вгору крутою вуличкою. На розі, доки ми чекали зеленого світлофора, Ніна несподівано запитала:
— Оленка тобі розповідала, як вона Силоненка умовила книжку твою спонсорувати?
— Кого-кого?
— Ти хіба не знала, що Силоненко клопотання підписав?
Я вклякла посеред дороги.
— Не може того бути!
— Дуже може. То ти Оленку якось запитай. Вельми цікаво.
— Якось запитаю… А ти приходь до мене сьогодні на свято.
— Що за свято? — діловито спитала Ніна.
— Я ж тобі казала! Диплом перекладацького конкурсу обмивати будемо!
— Мої вітаннячка! Я цілком забула. На котру годину?
— Приходь на четверту. Гадаю, начальник не образиться, якщо ми п’ятнадцять хвилин робочого часу вкрадемо.
Ми розпрощалися з Ніною біля ліфта, і я пірнула в темний коридор праворуч. Навіть не відчинивши ще дверей до відділу, почула, як заливається телефон на моєму столі.