Соло для комп’ютера
Шрифт:
— А я тобі ще приніс.
Він витягнув із відстовбурченої кишені жовтої куртки дві касети в коробках без жодних розпізнавальних знаків. Я взяла одну, розкрила коробку.
— Ти їх тут купуєш — чи звідки вони беруться?
— Ці, без наклейок, — пояснив Андрій, — з кіоску на Бессарабці. Дещо з-за кордону привіз. Там вони дешевші, ніж наші ліцензійні.
— Звідки привіз? З Голландії?
— Ні, цього разу з Австрії.
«Чи не чули ми десь уже ці назви?» — улесливо запитала зміюка з мого живота.
— І часто ти
Андрій у нашій конторі належав до привілейованого класу: працював інженером на станції. Станція, розташована на паралельній вулиці, була найзагадковішим, найпривабливішим місцем: саме там, власне, і зароблялись усі гроші, які наша контора без жодного ліку тринькала. Як вони зароблялись, я не могла збагнути, бо вся станція складалася з високих металевих шаф, напханих мікросхемами на зелених платах, які щось без упину приймали й кудись без угаву передавали. Люди, які обслуговували станцію, щопівроку підвищували свою кваліфікацію по закордонах.
Андрій відступив на мить од дверей, даючи дорогу Вірусі, яка виходила зі стосом кадрівських своїх паперів: наш ксерокс стояв на другому поверсі. Віруся, старша від нас років на п’ять, вродлива була красою незвичною, неукраїнською: щось у ній було невловимо східне — в темних очах, у темних вустах, і, незважаючи на прізвище на «-енко», її врода ніби й дійсно перенеслася з Азії, де вона зросла.
Андрій обернувся до мене.
— Я вертався через Відень, — він запнувся. — Ну, на KLM квитків не було. Чуєш, в Австрії вже буяє весна. Шановна колего, ти була на Пратері?
— Не встигла… — буркнула я.
— А в мене нова машина! — він іще раз на мить затнувся.
— Ще скажи — «Jeep Grand Cherokee»…
Андрій здивовано вигнув брову. Мене не полишало враження, що він увесь час хотів торкнутися рукою мого волосся, щоб упевнитися, чи справжнє (днями я пофарбувалась і тепер нагадувала рум’яний бурячок), але стримувався.
Віруся поверталась од ксерокса з удвічі більшим стосом паперів; минаючи нас, вона зиркнула на мене, ніби застерігаючи від дурниць.
— Ти як собі знаєш, — зітхнула я замріяно, зводячи очі на Андрія, — а я відсьогодні починаю тобі страшенно заздрити.
— Ліпше купи собі таку ж, — порадив він.
— Шановний колего, виступи спонсором!
Ми розбіглися по нашому мурашнику. Я нічого в нього не спитала про фірму фрау Кройц, я нічого не сказала про Оленку, але ж яким чином його джип опинився в гаражі, що належить квітярні? Що, своєю чергою, прямцем веде — здається — до Оленчиного зникнення…
Субота видалася нудною й сірою. За вікном бризкав дощик. Хмари нависли над містом і притисли до землі весняне тепло, і там, де в землю вдаряли краплі, здавалося, з неї білими клубами підіймалася пара.
Задзвонив телефон.
— Привіт, — почувся голос Оленчиного
— Ну?
— Ти не хочеш навідатись у квітярню фрау Кройц?
— У дощ?
— Наскільки я знаю, — мовив Матвій із притиском, — машина дощу не пропускає.
— Моя машина поїхала на дачу. Чи в тебе є інша на оці?
— Чекай на мене. Скоро буду.
Скоро розтяглося на годину: Матвій заїхав по мене одразу по обіді. Я накинула куртку, щоб випадково не змокнути, хоча тепло було майже по-літньому.
— Машина чия? — спитала я, розглядаючи новенький «Опель».
— Брата мого машина. Він просив, щоб ми нічого не поламали…
Я засовалась у кріслі.
— Ой, кришечка від «бардачка» відвалюється!
Матвій зиркнув на мене спідлоба. «Кришечка», а насправді вигнуті дверцята з заокругленими кутами, що чітко повторювали вишукані лінії салону, не тільки не відвалювалася — навіть шва довкола майже видно не було.
— Слухай, у суботу ж усі крамниці працюють, правда? — з невеликим запізненням поцікавився мій водій.
— Будемо сподіватися.
Квітярня і справді працювала. Вона затишно собі розташувалася в одному з відділів колишнього гастроному неподалік од Видавництва. Біля входу нас зустрів смаглявий охоронець із золотою фіксою в роті, а за прилавком стояла молодесенька дівчина, мабуть, тільки зі школи. Коли вона заговорила, я на мить заплющила очі. Голос Сирени. Якщо Матвій вирішить тут замешкати, я не здивуюся.
Прискіпливо роздивившись усі кактуси й перевіривши, що всі вони або вже цвітуть, або от-от готові розтулити свої пухнасті ніжні дзвоники, я недвозначно глянула на Матвія. Говорити мав він.
— Можна бачити директора?
Дівчина байдуже ковзнула по нас темним оком, підійшла до прочинених дверей у внутрішнє приміщення і гукнула:
— Тут хочуть бачити Зиновія Самійловича.
Охоронець зблиснув до нас золотим зубом, недовірливо роздивився, ніби хоче добре запам’ятати, проте зрештою провів до начальства. Зовсім молодий — як на свою посаду — директор сидів за комп’ютером і, здається, блукав інтернетом, бо відірвався від екрана рвучко, хоч і без охоти. Трудоголіки працюють і в суботу.
— Зиновій Самійлович, — дуже ввічливо назвався він та одразу подав візитну картку. Його ім’я звучало дивно і водночас знайомо. Чорнявий, із круглим обличчям, симпатичний директор когось мені нагадував.
Вірте мені: я не люблю брехні. Наша фірма, почали ми плести Зиновію Самійловичу, зупиняючи очі то на чистенькому підвіконні, то на «січкарці», яка в лоні своєму сховала назавжди всі паперові секрети, то на лубочних малюнках на стінах, але жодного разу на очах директора, наша фірма, казали ми, мріє озеленитися, і зробити це вона прагне саме за допомогою його квітярні. Ми оплатимо квіти за перерахунком, тільки дозвольте нам вибрати і випишіть інвойс (є таке модне слівце).