Соло для комп’ютера
Шрифт:
— А ще, — вела далі Оленка, — радіотелефон украли, гади. І найсмішніше, у мене на поличці коло ліжка крем стояв, що ти привезла з Угорщини, і твій ланцюжок із синеньким очком від уроків, — нічого вже нема!
— Що міліція?
— Кажуть: знайомі. Взяли ж усе, не зрушивши жодної речі з місця. Так, ніби знали точно, що і де шукати.
— Ой Оленчик, у тебе стільки неблагонадійних знайомих! Сестра твоя двоюрідна — чиста тобі клептоманка. Хіба вона
— Ні, вона коли щось і візьме, легко повертає. Подзвониш їй, скажеш: я в тебе не забула в кишені свою помаду? — і вона одразу: ой, точно, забула! приїдь, віддам.
— Ну, тоді не знаю, — знизала я плечима. — З усіх знайомих твоїх тільки я найкраще пасую: я ж точно знала, що і де лежить. Ти мені сто разів показувала!
— Наклепаю на тебе в міліцію!
Оленка постукала важкими підборами зимових чобіт по фігурній цеглі, вистеленій перед входом до нашої контори.
— Де та Нінка? Я вже змерзла… А знаєш, ми з мамою вчора до ворожки ходили.
— І?
— Одну загадкову фразу сказала: «Ви скоро дізнаєтеся, хто це зробив, але речі не повернуться».
— Отже, точно знайомі. Якщо чужі, в житті не дізнаєшся, доки речі не випливуть десь.
— А, біс із ним, із тим золотом! Он Нінка нарешті йде!
Похід із Ніною до Видавництва був для мене якимсь випадінням із реальності: втекти з роботи зовсім в інший вимір, говорити про речі, не сумісні зі щоденним буттям, почуватися часткою недосяжного світу — і весь цей час самій собі дивуватися, що все відбувається зі мною, а не з кимсь зовсім іншим.
— Пішли хутко! — кинула мені Ніна на бігу, і я, ледь кивнувши на прощання Оленці, понеслася за Ніною заледенілою вулицею і якось занадто швидко, нереально швидко опинилась у приміщенні Видавництва.
Двері, оббиті тьмяним червоним дерматином, були відчинені навстіж; у коридорах гуляли протяги, бо батареї — диво дивне! — жарили так, що в повітрі стояла гаряча мла. Ввічливо постукавши об лутку, ми зайшли з Ніною до кімнати. По ліву руч стіл стояв одинокий і порожній: пані технічний редактор зникла, виконавши свою частину роботи, наче й не було її, наче вона мені наснилась. Але просто нас, у глибині кімнати, нічого не змінилося, тільки стосів словників, здається, побільшало, а три телефони тренькали гуртом.
— Так! — відповідала пані літературний редактор комусь, зриваючи слухавку з білого телефону й одночасно жестом пропонуючи нам присісти. — Тодось Осьмачка вже тут! Вже привезли з фабрики, кажу! Так! Поки що тільки в нашій крамниці на першому поверсі! Скільки коштує? Собівартість майже шість гривень. Націнку не знаю. Так! До побачення!
Пані літературний редактор, видобувши з теки на столі аркуш цупкого паперу, простягнула його нам. На малюнку
— Обкладинка для вашої книжки! — пояснила пані літературний редактор. — Скоро піде у виробництво.
Обкладинка сподобалася мені надзвичайно.
— Коли буде готова книжка? — діловито поцікавилася Ніна.
— Ще не можу сказати. Подзвоніть мені на тому тижні. Знатиму, як там справи на фабриці.
Чорний телефон на столі вибухнув дзвоном. Пані літературний редактор, жестом заморозивши подальші розпитування, схопила слухавку.
— Так!
Ніколи не думала, що робота літературного редактора охоплює стільки обов’язків. Я гадала: ось письмовий стіл, на ньому рукопис. Ти сидиш, огорнений тишею, тільки порушує її шелест сторінок. І не телефон, не телефон — твоє основне знаряддя праці, а ручка, яка бігає текстом, виправляючи, вправляючи його, як наші викладачі нам колись — англійську вимову, як хірург — вибитий суглоб.
Пані літературний редактор знову шваркнула слухавкою об телефон, повертаючись до нас.
— А малюнок оцей, — спитала я, закохана в осінній кленовий листок із першого погляду, — потому як книжка вже буде надрукована, куди подінеться?
— Це власність художниці. Поспілкуйтеся з нею.
Я погладила малюнок іще раз і, зробивши зусилля, передала його через стіл пані літературному редактору. Вона одним рухом змела його в теку, і тека щезла зі столу.
Ми вийшли з Ніною геть.
— То ти Оленку питала? — дорогою з Видавництва поцікавилася Ніна. — Бо мені вона не зізнається…
— Що саме? — не відразу збагнула я.
— Про клопотання, яке підписав Силоненко. Я власним очам не повірила! Ти ж із ним — не дуже?..
— Питала. І мені Оленка не каже.
— Ой і цікаво ж, — похитала головою Ніна, — чим Оленка його притисла…
Розділ п’ятий,
У ЯКОМУ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ПІДОЗРЮВАНИЙ
Після тижня непевності повинна була прийти розв’язка — і вона прийшла. Ми з Матвієм уже майже заспокоїлися, майже знайшли хистку рівновагу між буттям і небуттям: були переконані, що звіриним нюхом би вчули, якби з Оленкою щось трапилося. Наш міліційний друг Ольжич мовчав, а коли ми на нього занадто насідали, відбивався неможливістю працювати напівофіційно. Ми мужності відкрито поговорити з Оленчиними батьками не мали, все чекали якогось чуда, все ждали, що Оленка сама собою з’явиться.