Соло для комп’ютера
Шрифт:
— Тисовська! — почувся Світланин голос, ледь я всунула писок у двері.—Де тебе носило? Тобі залицяльник дзвонив разів зо п’ять.
— Андрій? — перепитала я, затамувавши подих.
— А з’явився вже інший?
— Що казав?
— Уточнював, коли приходити і що приносити.
— Інструктаж провела? — запитала я Світлану, скидаючи пальто і наспіх пхаючи його в шафу, аби начальник не помітив, що
— Обов’язково!
Дві годинки посидівши за комп’ютерами, розібравши нагальні папери так, аби на понеділок не лишалося пильних справ, ми потроху почали облаштовувати приміщення до свята. Диплом, отриманий за тексти, що тепер я впорядкувала у збірку перекладів, книжечкою стояв на столі, й усі, заходячи до кімнати, ніяк не могли оминути його та змушені були мене вітати й виголошувати хвалебні промови.
Звільнивши від паперів стіл інженера з техніки безпеки (єдиний стіл, не обладнаний комп’ютером) і розстеливши на ньому минулорічні календарі, ми робили традиційні бутерброди, що без них не обходилися жодні посиденьки у нашому відділі: на білий хліб — тонкий шар майонезу, а на нього — дві шпротинки і півкружальця цитрини. А потім — бутерброди з рибним салатом, і з паштетом, і з червоною рибою, і з сулугуні, і просто з яйцем, наш похідно-вокзальний раціон, нашвидкуруч приготований, що так само нашвидкуруч зї'дався до крихти.
— Перші кадри! — виголосила Віруся, коли я ще домащувала залишками паштету залишки булки. — Тобто гості…
— Заходьте-заходьте! — підбадьорила я, й Оленка з Матвієм ступили в кімнату. — Диплом бачили на столі? Обійматися не будемо, бо в мене руки в маслі.
О пів на п’яту двері вже не зачинялися, і запрошені вливалися в кімнату по двоє, по троє; доки було місце, сідали на чотириногі стільці, призначені для відвідувачів (наші, на колесах, ховалися за письмовими столами, але й вони незабаром були окуповані), а пізніше, коли кімната наповнилася голосами, рухами, сміхом ущерть, гості нуртували навколо столу, дзвеніли пляшками, шелестіли шоколадними обгортками.
— Привіт шановній колезі! — почула я знайомий переливчастий голос над вухом. — Вітаю передових товмачів і зичу творчої наснаги. А ще — вчитись, і вчитись, і ще раз вчитись у класиків, — і Андрій Голод, бо це був саме він, витяг з-за пазухи касету з фільмом «Тіні забутих предків».
— Дякую, шановний колего! Ти чого спізнюєшся? — мовила я, і серце тьохнуло.
— Утік з роботи, і все заради тебе, а ти ще не задоволена?
— Проштовхуйся до столу, — заохотила я, й Андрій потонув у морі гостей, і тільки світла його маківка час від часу виринала над іншими головами. А волосся було — як сніп, не тільки кольором, а й виглядом: густе, пряме, неслухняне, і так і вабило погляд.
— Ти чого така замріяна? — продерлася до мене Оленка крізь людські чагарники. — Вийдемо на п’ять хвилин? Ніхто вже все одно не помітить,
— Ну, ходім, — я штовхнула двері в коридор. Під сходами висіла димова завіса. Оленка прикурила. Цівка диму обвилася довкола її голови.
— Нінка каже, — півголосом промовила я, — що на мою книжку Силоненко клопотання написав. Було таке?
Оленка зробила незадоволене обличчя і пирхнула:
— Ти в своєї Світлани спитай.
— Я в тебе питаю. Ти ближча до спонсорських грошей.
— Ну, було, — раптом легко капітулювала Оленка.
— І як тобі це вдалося?
— Талант не проп’єш.
— А все-таки?
— Менше знаєш, краще спиш.
— Ні, ти скажи, буде тобі комизитися!
— А, не пам’ятаю! Відчепися, — махнула Оленка маленькою, але міцною рукою з гострими нігтями, пофарбованими темним лаком. Тактика в неї була славна: ну що скажеш на таке «не пам’ятаю»?
Тут двері нашого відділу розчахнулися навстіж, і звідти випав галасливий натовп.
— Тисовська! Де ти є?
— Тут вона! — підвищила голос Оленка. — Сюди спускайтеся!
— Та де вже спускатися! На годинник гляньте! Додому час.
— Не йдіть іще! — я випливла на хвилях диму. — Сьогодні ж п’ятниця.
— Вже час, вже час, — почулися звідусіль принишклі голоси, і море гостей, тільки-но бурхливе, почало втихомирюватися, міліти, танути, доки не лишилась у конторі дзвінка пустка, яка ще ніби берегла і сміх, і голоси, і рухи.
За три тижні, коли новорічний сніг розвіяло вітром, коли дерева знову почорніли і з останніх сил потягнули закоцюблі руки до важкого, низького зимового сонця, ми з Оленкою стояли в обідню перерву під дверима контори й чекали на Ніну. Я нервувала, бо обідня перерва — закоротка, до Видавництва йти хвилин із двадцять, і там трохи посидіти, а ще й дороги вкрила ожеледиця, і потім угору вулицею Франка — як на недосяжну гірську вершину.
— Ти знаєш, — раптом заговорила Оленка, — я ще нікому не казала… Нашу квартиру позавчора виставили.
Мивоволі я поморщилася на цьому слові «виставили».
— Не може бути! Що сталося?
— А, не питай! Винесли з хати ще мамині золоті прикраси — пам’ятаєш, я тобі обручку показувала?
Одного разу Оленка вчила мене відрізняти золото від незолота. Кидаючи обручку на долівку, вона показувала: «Диви, як скаче! Ось як повинно скакати». Обручка і дійсно скакала м’ячем і дзвеніла тонко-тонко.