Соло для комп’ютера
Шрифт:
Серед тижня Оленчина мама отримала від дочки листа — коротку відписку на три рядки приблизно такого змісту: «Все нормально, не нервуйся. Я поїхала у справах на кілька тижнів, тому сходи до мого начальника і спробуй оформити відпустку наперед — або хай Матвій сходить. Якщо не вдасться, тоді за власний рахунок». І до цього додавалися дві заяви. Мама була схвильована, та надмірного занепокоєння не виказувала — Оленка часом уміла щось таке утнути.
А конверт? А на конверті жодного штемпеля нема, тобто вкинули його прямісінько в скриньку. На відбитки пальців його перевірити? Он начальник
В неділю нарешті — сам — подзвонив Ольжич.
— Чуєш, телефоную просто з вулиці, з автомата, щоб ніхто не підслухав, — з дивною ноткою в голосі почав він клацати своїми «ч» та «щ». — Розшукав я тобі авто — «Audі»-кавове-зернятко. Воно наразі в Угорщині.
«А Оленка? Теж в Угорщині?» — засичала з мого живота зміюка, яка там із недавнього часу оселилася. Я цитьнула на неї.
— Яку наругу я витримав, і не питай, — провадив Ольжич. — Тільки за моє ніжне ставлення до тебе… Дружино, ти нич не чула! — це, здається, не до мене. — Авто ніде ся не засвітило. Що ж до власника, то тут усьо вельми хитро. Номери жовті, вірно?
— Це бомжеві ліпше знати, бо я ту «Audi» на очі не бачила.
— Авто було зареєстроване на фірму, — говорив Ольжич. — Власниця її — Сандра Кройц, австріячка. На авті їздила не вона, бо останні кілька тижнів пеньком просиділа на романтичних голландських каналах, а тут «Audi» поставила в гаражі компанії, в яку вкладала гроші. До речі, пані Сандра — найчесніша бізнесменка, та під фірму вже давно стиха копає податкова: забагато грошей крутять в офшорних зонах. Діло мені почитати не дали. Проте…
— Ну?
— Дещиця інформації таки перепала. Зблизька пані Сандра ся виявила Лесею, нашою землячкою. Через інтернет знайшла собі гера Кройца і випурхнула в Австрію. Після розлучення довго ся з ним судила…
— Було за що?
— Було: і за хату, і за фірму. Файна фірма, до речі. А що, хочеш так само?
— Забагато клопоту з власною фірмою…
— А йди-йди-йди! Від кого це я чую? — підтрунив мене Ольжич, а тоді повів далі: — Що не так із тою фірмою, податкова вже голову зламала. Ти не повіриш: контора продає квіточки, а в Києві має філію. Квіти і в нас купують, та не барзо шпарко, як ти можеш припустити, але ж канал постачання накатаний. Яка мораль?
— Фрау Кройц і компанія возять через кордон замість квітів нелегалів, — сміливо припустила я.
— Теж може бути. Словом, торба: нич кінців не знайти. Але загалом ти вдоволена моєю роботою?
— Ольжичу, ти просто золото, сапфіри і смарагди в одному виробі.
— Термоядерна суміш!
— Скажи мені адресу фірми й гаража, і ця гидка п’явка від тебе відвалиться.
— Нім ти ся відвалиш… Навіщо тобі адреса?
— Ольжичу, май совість, не зупиняйся на півдорозі.
— Дорогенька, коли мене виженут з роботи, віддаватимеш мені свою зарплату…
— Цілу моюзарплату? Ні, дорогенький, компенсуватиму тобі тільки те, що тобі зараз платять… То де фірма?
— Під контору вони орендують приміщення у Видавництві.
— Де-де?
…Довгі півтемні коридори, вузькі кабінети, шафи, що звабливо пахнуть старими вижовклими книжками.
— Саме так. І гараж зовсім поруч. І квітярня теж недалечко.
— Шкода, не можу розцілувати тебе по телефону.
— Іншим разом, іншим разом, дорогенька. Бувай здорова.
…Коли цегляний масивний гараж постав перед моїми очима, годинник показував за п’ятнадцять шосту, і хоча він хвилин на п’ять поспішав, нервуватися було чого. «Який дурень попхається сюди в неділю ввечері?» — під’юджувала мене зміюка з нутра, моя нова товаришка, моє alter ego.
Запнувши щільніще куртку, бо вечір швидко вистуджував місто, й діставши шоколадку, я примостилася за деревом, де на одиноку постать чужинки не звертали б уваги мешканці двору. За чверть години шоколадка скінчилась, і я занудьгувала. Де-не-де вікна у будинку над Видавництвом були прочинені, і звідти долинали приглушені, таємничі звуки. Раз по раз вмикалося світло, у кухнях люди сідали вечеряти, часто не засуваючи фіранок, і я зазирала в чужі життя, як у дитинстві — в німецький бінокль для слайдів, і кожна засунена фіранка несла в собі непрочитану, нерозгадану, не написану ще історію.
Було вже п’ятнадцять по восьмій, і темрява підступно наповзала на місто, і я звернула увагу на постать біля гаража тільки тоді, коли брязкнув замок. Я нашорошила вушка. Чоловік зайшов досередини й увімкнув світло; мільйонами малих промінчиків воно відбилося від гладкої поверхні темно-синього «Jeep Grand Cherokee», який блищав у світлі шістдесятиватної лампочки, ніби діамант на сонці. Тугі шини, лискуча сталева решітка — і несподіваний номер: VEF 282, але весь секрет у тому, що табличку рівно посередині, між буквами й цифрами, розтинала розкуйовджена зелена ялинка.
Машина виїхала, власник поставив її на ручне гальмо, скочив на землю і пішов зачиняти гараж. Абрикоса, біла й заквітчана, від чийого запаху я вже почала потроху дуріти, кидала тінь якраз на мене, ніби ми змовилися з ліхтарем, що поважно височів над нею. І в ту мить, коли чоловік, замкнувши двері, вертався до машини, він потрапив у круг світла — і я ледве не зомліла, не сходячи з місця. Я ж бо міркувала, з чого б це мені його тонка статура видалася такою знайомою! І незмінні світлі джинси. Чекай, а що тут робить він?.. Я вже приготувалася ступити — майже ступила — зі свого втаємниченого кутка, щоб покликати: «Андрію!» — коли двигун стиха загарчав, дверцята грюкнули, і мрія мого життя втекла у мене з-під носа.
Не може цього бути!..
У вівторок після свят, ледь заскочивши до робочого кабінету, скинувши куртку й пожбуривши сумку під стіл, я відправила електронного листа: «Привіт! Шановний колего, ви ходили на першотравневу демонстрацію? Я вже подивилася твої касети „Once Upon a Time in America“ і готова тобі їх повернути».
Андрій не забарився; я надибала його в коридорі, коли він тільки-но збирався відчинити двері нашого відділу.
— Шановний колего, тримай касети. Дякую за просвітницьку діяльність.