Соло для комп’ютера
Шрифт:
— А що таке? — відгризнулась я.
— Що тут робить твій шановний колега? Бо присутність отого бандита з золотою фіксою в роті мене не дивує. А от другий…
Колишнім Брест-Литовським проспектом джип рушив геть із Києва. Мирно проїхавши КПП, ми посунули Житомирською трасою. Сонечко пригрівало у спину й нагадувало, що скоро перелізе наперед і почне сліпити очі. У прочинені вікна влітало тепле повітря і з низьким гулом завихрювалося на задньому сидінні.
— Що він тут робить? — повторив Матвій.
— То його гараж і його машина!
— І ти знала? І ти весь час про це знала?!
Джип
В Рівному мій шановний колега пообідав із приятелем у центрі міста в ресторані — затишному такому гніздечку, з водоспадом у меншій залі, з м’якими диванами в більшій, з живою музикою вечорами, — а ми купили два хот-доги і продовжили плавитись у машині.
У Львові, поки Андрій та його супутник влаштували собі підвечірок, ми з Матвієм відвідали досить пристойний туалет, а потім помінялися місцями, і на задньому сидінні я змогла нарешті випростати заклякле тіло. Львів проводжав нас червоним заходом сонця. Довгі промені ще відбивались у низьких вікнах, помалу сповзаючи за обрій, і на землю спускалася вечірня прохолода, нагадуючи, як близько тут гори. Не збавляючи темпу, Андрій почесав на Стрий, ми за ним. Виглядає на те, що до ночі ще будемо в Чопі.
— Ти долари маєш? — запитала я, проводжаючи очима дроти уздовж дороги. Десь попереду в густих сутінках угадувався джип — химерної форми, ніби над дорогою пливла велика чорна хмара, підсвічена червоними вогнями.
— При економному використанні можна вижити найближчі чотири місяці.
— Ого! Отже, їдемо завойовувати великі світи.
— От чи далеко заїдемо?
На кордоні Матвій мужньо заплатив за два ваучери з власної зарплатні — і ми рушили далі. У віконечку пропливали довгі ряди яскравих, сліпучих ліхтарів, таких незвичних для наших доріг, — вони одразу впадають в око подорожньому, тільки-но він перетинає кордон. Рівна дорога, м’яка на вигляд, як шкірка чорного короткошерстого котика… Скрутившись бубликом на задньому сидінні, вмостившись, як у кубельці, я миттєво захропла. Розбудило мене відчуття якоїсь переміни. Машина не рухалась, і не чути було буркотіння мотору, і не рипіли шини, торкаючись асфальту.
— Стоїмо? — запитала я спросоння.
— Стоїмо.
— Що ж так?
— Я їх загубив.
Матвій з’їхав з дороги на зручну стоянку, де ночувало вже кілька вантажівок. Цілодобове кафе весело й заклично світило вогнями, тільки музика звідти долинала незвична для українського вуха. На вивісці був намальований бадьорий ковбой. Напис я не змогла прочитати, зашпортнувшись на голосних, які всі поспіль були наголошені.
— Слухай, — промовив Матвій по паузі,— вертаємо назад чи їдемо далі?
— А далі — то куди?
— Далі — то, мабуть, у Будапешт.
— Ну, якщо ми вже в Угорщині, шкода вертатися. Поїхали в Будапешт. Хтозна, раптом наздоженемо їх у дорозі?
— Готель хоч один дешевий знаєш? — спитав Матвій.
— Мариночку
Моя університетська приятелька Марина, яка зараз студіювала в Центрально-європейському університеті англійську літературу, давно вже запрошувала мене в гості, але досі нагоди не траплялося.
Змінюючи Матвія за кермом, я підбадьорювала себе, що якось до ранку дотягну, та коли ми нарешті подзвонили Марині у двері, я заледве трималася на ногах. Після блукання ранковими вулицями Будапешта, коли ми, куди б не повертали, керовані дорожніми знаками, за десять хвилин все одно опинялися на площі Героїв (блуд водив!), і Андрій, і синій джип забулись, а уява малювала велике горня гарячого чаю з лимоном і м’яку постіль.
Заспана й розкуйовджена Марина відчинила двері.
— Крихітко, це ти, це ти! — почувся її високий голос, у сірих очах мигнули іскри, і я з полегшенням зітхнула: не вижене. — Приїхала, моя хороша! Ну заходь уже, заходь, як припхалася. А це кого ти з собою притягнула?
Нашвидку напоївши нас чаєм, Марина хапливо покидала книжки в торбу та зникла за дверима: університетська бібліотека чекала на неї. Ми нарешті змогли випростатися на ліжку.
Сон блукав кімнатою цілий день. Надвечір, рвучко розплющивши очі — так буває часом: здасться на мить, що забув щось важливе зробити, — я нарешті виповзла, як примара, в кухню. Матвій копирсався виделкою в підозрілому капустяному салаті — більше нічого в Марининому холодильнику не виявилося. Розсудливо пояснивши, що на гривні тут не продають, я витягла з Матвієвої кишені півсотні доларів і вийшла на полювання. Міста я зовсім не знала, тож Маринину вулицю (за два кроки від центру, від De'ak t'er) червоним відмітила на карті й посунула в незвіданому напрямку. Люди снували містом, заклопотані й неуважні. А вдягнені — ніби зовсім не для прогулянок пішки, ніби кожного за рогом чекає автомобіль із шофером-французом. (А насправді треба сідати за касу й жити своїм життям…)
Уподобавши собі чемну будку, я зміняла долари на форинти, накупила готової їжі та, раз по раз звіряючись із картою, рушила додому. На перехресті погляд мій зупинився на жовтому фасаді, схованому за лапатими деревами. На тихій вулиці, де самі посольства та консульства, за рогом двоповерхового будиночка причаївся чорний чавунний кіт, готовий перестрибнути з гілки на гілку. Котові я не здивувалася, бо Угорщина — відьомський край, тут відьми тобі підморгують ледь не з кожної ятки, і розвозять туристи по світу довгоносих бабусь, одягнених у мачулу, що потім літають у них по хатах на мітлах.
Помилувавшись чавунним котом, я рушила вперед. Очі вбирали темну зелень дерев, задивлялися на середньовічні вигнуті ґрати на півкруглих вікнах, сягали верхівок чавунних ліхтарів; раптом зір зачепився за машину, припарковану на порожній стоянці якогось посольства, — і я вклякла: це ж саме той джип, і ялинка в номері на місці! Ні, так не буває! Так буває лише в казках… «Або у відьомських краях», — підказала мені зміюка з нутра, що сьогодні була на диво ніжною. Мимохіть я опустилася на брівку. Посольства сьогодні, в неділю, працювати ніяк не можуть, чому ж цей джип саме тут? Мій шановний колега клопочеться за візу у справжню Європу?