Соло для комп’ютера
Шрифт:
За командою Матвія я натиснула збоку на клямку — і нічогісінько не сталося.
— Так, перша ідея не спрацювала. Ще ідеї будуть? — запитав Матвій — і озирнувся на несподіваний звук.
Кроки лунають зоддалік. Ближче. Ближче. Поряд…
Нашвидку закрутивши зап’ястя залишками мотузки, ми вмостилися попід стіною. Матвій затиснув мій чудо-ножик у руці, готовій до удару.
— То не твій шановний колега іде? — стиха запитав Матвій. — Чи здав своїм головорізам і вшився?..
— Дурниці верзеш.
— Дурниці? Туристів, навіть якби й попхались у службові коридори, просто б чемно
Зубовний скрегіт на мить заглушив усі інші звуки. Між тим невідомий, вдягнений у чорну маску на все обличчя, ступив у круг світла, що сіялося з олійного ліхтаря. Він побренькав ключами — клацнув замок, ґрати відчинилися.
— Доброго дня, — мовила я дуже ввічливо.
У відповідь пролунало кілька нерозбірливих слів, здається, німецькою, — і чоловік у масці кивнув нам на вихід. Я вперто похитала головою. Чужинець підійшов упритул і нахилився. Від нервового напруження у мене ломило поперек, ніби в день іспитів, коли кінцівки аж віднімаються, коли враження таке, ніби пройшла пішки з Оболоні до Лаври, двічі перетнувши Дніпро й прихопивши кусень лівого берега.
Чужинець шарпнув мене за плече.
Дивно переповідати події, які сталися за лічені секунди. Нагромадження слів створює недоречне відчуття тривалості в часі, коли є нагода і поміркувати, й оцінити все, що відбувається. В реальному житті ж очі фіксують картинки, котрі пролітають перед зором, але потрібна не секунда й не дві, щоб мозок нарешті почав реагувати на зовнішні подразники.
Коли незнайомець нахилився наді мною, моє тіло заклякло, застигли думки. В голові крутилися німецькі слова, але я не могла зліпити з них повноцінної фрази. І либонь, у ту мить я дійсно не усвідомлювала того, що ясно побачила — у власній уяві — пізніше: Матвій хотів замахнутися на чужинця, але заплутався в залишках мотузки. Ліктем він вгатився в стіну, поточився — і головою влучно зацідив незнайомцю знизу в підборіддя. Той беркицьнувся горілиць. Черепом бемкнувся об кам’яну підлогу — смішний звук і якийсь непристойний.
Матвій на чотирьох підповз до хлопа й задер полу картатої сорочки — за поясом у того стирчав пістолет. Темно-сірий метал, квадратні, сучасні форми. «Форт»?
Коли нарешті увімкнулася свідомість, я вискочила за двері та хапливо позбирала речі в сумку. В цей час Матвій зірвав маску з гостя і замислено його роздивлявся. Дивний у нього був вираз обличчя — розгублений, спантеличений.
— Агов, — поклацала я пальцями у нього перед носом, — що ти там уздрів?
Оленчин наречений не зреагував. Шкода, немає тертого хріну, аби привести його до тями!.. Я теж зиркнула на незнайомця.
Світло падало не на лице чужинця, а поряд. Першої миті я нічого дивного не зауважила. Та оскільки фактично я бачила обличчя перевернутим, то переповзла й подивилася з нормального ракурсу.
На кам’яній долівці підземелля лежав Андрій Голод. Отой намарений Андрій Голод у важких черевиках із мого недавнього видива… У надії прогнати галюцинацію ще раз, я мимохіть махнула рукою. Андрій не ворухнувся. Я зачудовано глипала на нього, такого знайомого, — і могла заприсягтися (не зійти мені з цього місця!),
— Що скажеш? — нарешті запитально зиркнув на мене Матвій.
— Відчепися.
Він криво всміхнувся й обережно почав перевіряти кишені непритомного. Той ледь заворушився.
— Матвію, лишися його, — перелякалась я. — Ходім! Він ось-ось отямиться…
— Один момент.
Він підняв ключі, які випали з руки Андрія-не-Андрія, і замкнув ґрати в похмурій печері. Потім кинув ключі на підлогу десь у метрі від ґрат. Я не могла відвести очей від світлого пасма волосся, що, спітніле, навскоси прилипло до лоба того, хто зараз так тихо, так страшно тихо лежав на кам’яній долівці печери. Хто він? Чому був у масці? Це не може бути Андрій Голод! І картата сорочка… Андрій зроду не вдягав картатих сорочок!
Оленчин наречений повісив мені сумку на плече й підштовхнув до виходу. Я зробила кілька кроків, досі не відриваючи погляду від білявого пасма. Матвій сильніше шарпнув мене:
— Переставляй ноги!
Ми потихеньку почали вибиратися з в’язниці — туди, де ясне сонце, де нас чекають, де квіте ясний день, а завтра прийде новий день, і позавтра, і ще позавтра.
…Марина не встигла стривожитися за нас: удома вона з’явилася за п’ять хвилин до нашого приходу. Матвій миттєво щез за дверима лазнички, і звідти долинув плюскіт води. Марина витягала один по одному конспекти з сумки. Диво дивне, скільки могло влізти книжок і зошитів у її зовсім для того не призначену сумку! На письмовому столі виріс спершу один стос, тоді другий, і мені здалося, що зараз виросте й третій. Нарешті вона обернулася до мене.
— Ану, Крихітко, кажи, що ви з собою їсти принесли? — фальшиво-скандальним голосом запитала вона.
— А треба було? Невже з вечері геть нічого не лишилося?
— З вами тут лишиться! Приїздять тут, усе виїдають…
— То виганяй нас.
— Вас виженеш! Легше самій утекти! — Марина відчинила вхідні двері. Навпроти її домівки цілодобово працювала продуктова крамничка. — Ні хвилини спокою, — буркотіла вона, ступаючи за поріг. — Сили нема!
Двері грюкнули. Матвій, що вийшов із лазнички з мокрою головою й у чистій футболці, поліз у рюкзак у надії відшукати запасні окуляри.
— Тут нема, і тут нема, — бурмотів він сам до себе. — А де ж вони є?
Двері ще раз грюкнули. Марина зайшла до помешкання, і руки її відтягували якісь дуже привабливі клунки. На кухні, поки я різала ковбасу (милу моїй зголоднілій душі), Марина — черговий овочевий салат, а Матвій — буханець білого хліба (кожному своє), моя товаришка слухала розповідь про таємний бандитський схрон.
— Budavari Labirintus? — уточнила вона на згадку про підземні печери. — Ото повели нас якось подивитися. Нічого там цікавого.
— Як кому.
Марина дорізала салат і заправила майонезом. Ми сіли вечеряти.
— Крихітко, — заговорила вона з повним ротом, — якщо твоя інтуїція тебе не обманює і той Андрій — дійсно не Андрій, то наш Андрій — справжній Андрій — і досі на джипі і десь поїхав…
— О Боже, — стиха простогнав Матвій.
— А чим той Андрій відрізнявся він нашого Андрія? — між тим вела Марина. — Як ти певна, що то не він?