Соло для комп’ютера
Шрифт:
— Замовила. Коли що не так — претензії не приймаються.
Не встигла Ніна всістися за столик, уже не на гойдалку, окуповану нами двома — нема місця для третього! — а навпроти, на м’який стілець, як офіціант підскочив із тацею і почав виставляти на стіл каву, чашку з окропом для мене, а на тарілочці — пакетик чаю, нарізаний лимон, цукор.
— А торт? — ображено мовила Ніна.
— За хвилину буде, —
— Божественно, — простогнала я. — Чому порції такі малі?
— Щоб ти випадково не розтовстіла.
— Мені це не загрожує… Хіба, може, тобі?..
— Ах ти!..
Оленка, зробивши страшні очі, облизала чайну ложку і стукнула мене нею по лобі.
— Ой! — скрикнула замість мене Ніна. — Ти чого?
— А того! — з гідністю відповіла Оленка.
За вікнами сипонуло іскрами снігу — сніжинками дрібними, не лапатими, що аж світилися, пролітаючи повз вуличний ліхтар. Над головами в нас, десь угорі, під самим скляним склепінням, заспівала Селін Діон, і раптом очі відвідувачів кафе затягло серпанком замріяності та смутку, і сповільнилися рухи, і стишилися голоси. Я сьорбала залишки вже вихололого чаю, затримуючи їх у роті, чомусь збентежена голосом Селін Діон так само, як і всі. Торт розтанув, зник, не лишилося навіть сліду на тарілці. У Ніни вигляд був голодний і нещасний, наче у вуличного пса коло м’ясного павільйону.
— Ще по шматочку? — проскиглила вона.
— Не подужаєш, — мовила Оленка. — А як подужаєш, з унітазом побіжиш обійматися.
— Грубіянка ти! — відвернулася від неї Ніна.
Ми почали помалу збиратися додому, бо завтра — робота, бо сьогодні — навіть під спів Селін Діон — не позбутися відчуття нереальності і цього кафе у центрі міста, і вершкового торта, і недовгого снігу за вікном, і нежданого свята, яке захопило нас на мить, закрутило, а потім втече так само несподівано, як і прийшло.
Уже в метро, в переповненому вагоні, де сусідили тонкі парфуми з алкогольними випарами, мені пригадалася незакінчена наша розмова з Оленкою. Я глянула на товаришку критично, оцінюючи її настрій, і видно було, що їй насправді щось муляє, бо Оленка, загалом неговірка, сьогодні була ще мовчазнішою, якщо таке взагалі можливе.
— Оленчик, що тобі не так? Де це ти сьогодні
— Де ходила, де ходила… — передражнила вона. — Ждуть на мене, відчуваю, великі неприємності…
— Що сталося?!
Подруга махнула рукою, висмикнувши її з кишені дублянки, і вслід за цим рухом з кишені вилетів папірець. Я підхопила його на льоту.
— Не губи речей! — простягнула я аркуш Оленці. Папірець був шматком автомобільної карти з кількома позначками синім фломастером. — А що це?
— А, карта. Ми з Матвієм в Альпи збираємося.
— Машиною? — здивувалась я.
— Не знаю. Як вийде…
— Що значить — як…
Я не встигла договорити. Поїзд загарчав, смикнувся і різко став. У вагоні вмить зробилося душно, і люди хапали ротами повітря, якого бракувало на всіх. Я рвонула шарф, вивільняючи горло, та легше не ставало.
— Що діється? Що там відбувається? — заголосили пасажири з усіх боків, дедалі більше панікуючи. — Пожежа? Комусь недобре? Випустіть нас звідси!
Я трималася двома руками за поруччя, відчуваючи, як дедалі важчим стає зимове пальто, довге, ледь не до кісточок, а сумка тисне плече й от уже згинає мене своєю вагою чи не навпіл.
Перелякані, напівпритомні, ми простояли між станціями тридцять п’ять хвилин; на думці — нічого, крім невідомого лиха десь у глибинах темних тунелів метро. Назавтра газети написали, що на рейки на станції «Петрівка» впала людина, а я так і не дізналася ні про Оленчині неприємності, ні про поїздку в Альпи…
Розділ десятий
КІБЕРШПИГУН
Кнопки на телефоні заспівали під моїми пальцями. З відчиненого балкона до кімнати рвався веселий вітер, від якого розліталися фіранки. Марина тихо стукотіла клавіатурою комп’ютера.
— Добридень, — почулось у телефоні.
— Ольжичу, сонце, можеш зараз говорити?
Олег засопів, і чути було шурхіт паперів, що він, певно, відсуває вбік, готуючись присвятити мені дорогоцінні десять хвилин свого життя.
— Побалакаю, чого вже там.
— Чудово. Я дзвоню з Угорщини. Е-е-е… В суботу ми з Матвієм вирушили за однією машиною. Перша зупинка в Будапешті, далі Відень, а нам туди без візи — зась.
— Радиш візу тобі факсонути?
— Ольжичу! — обірвала я кпини. — Слухай мене: це машина з гаража, про який ти мені розповів, пам’ятаєш? За машиною ми заїхали в лабіринт — музей тут історичний… А в лабіринті вбили хлопа…
— Цікавенна історія, — мовив Ольжич дивним голосом. — Пожди хвильку.