Соло для комп’ютера

Тисовська Наталя

— Чий це комп’ютер? — вигукнула я. — Чий це комп’ютер?

— Андрія Голода.

Розділ одинадцятий

ПОДВІЙНА БУХГАЛТЕРІЯ

Весна перейшла в літо, а я навіть того не помітила. Це літо так рано принесло спеку, що передчасно вижовкла трава сухо рипіла під ногами. У моїй уяві перемішалися всі недавні події, свідком яких я виявилась, і мозок затнувся. Я була чомусь певна, що мертвий чоловік у лабіринті не може бути Андрієм, але чому? Чи не тому просто, що серце моє не хотіло повірить у смерть людини — конкретної людини з плоті і крові, що говорить і ходить і сміється, що

називає «шановна колего» тільки мене і що кожен рух її мені знайомий, як власне віддзеркалення? Не хотіло повірить у смерть, яка лишить у цьому серці пустку… Андрій… А пістолет, що був у нього при боці!.. Й синє очко Оленчиного талісмана!.. Іще один листок опав з душі…

По приїзді кілька днів поспіль я приходила до Оленчиних батьків у надії знайти яку-небудь незвичайну річ — не-знаю-яку, що по ній я б одразу збагнула: вона занадто дивна для просто Оленчиних речей. У перший день мама її зустріла мене на порозі — ніби чекала з відчиненими дверима. Вона глянула повз мене, на щось за моєю спиною, і на мить у неї спалахнув погляд, мовби вона когось упізнала. Я мимохіть озирнулася — там нікого не було. Мама провела мене до дверей Оленчиної кімнати й застигла у дверях, наче злякалась переступити поріг. Потім, нічого не кажучи, обернулась і пішла до кухні.

Сидячи на зеленому покривалі, що його Оленчина мама сама шила з клаптиків, я вмикала записи на старезному магнітофоні «Маяк», притрушеному сторічними порохами, перекладала забуті речі, які вже й не сподівалися, що їх іще раз торкнеться рука, пестила старі підручники. Жодної системи в моєму пошуці не було: діставала з полиці книжку, хапливо її переглядала, й от уже, пожбурюючи вбік, бралася до шухлядок письмового столу. Проглянувши одну, раптом кидалася до шафи, де перед великим дзеркалом ми колись із Оленкою так часто готувалися до вечірніх мандрівок. Мені знайомий тут кожен гребінь, кожна шпилька. Як знадно пахне суміш старих парфумів, що ще жовтіють на денці маленьких пляшечок! Потім ураз я знову стрибала до столу, вмикала лампу під зеленим скляним абажуром і слухала старі пісні на важких саморобних касетах.

Від спогадів мене відірвав Ольжич.

— Привіт невтомним працівникам! Ще нишпориш?

— Угу.

— А я до тебе з надсекретною новиною.

В телефоні зразу загуло, зарипіло, затріщало, почулася нерозбірлива мова, ніби в підслухувальному апараті (десь там…)зіпсувалася кнопка приглушувача.

— А новина ж цікава! — Олег зробив паузу. — Про небіжчика в мадярському лабіринті.

— Ну?

— Паспорт при ньому був на ім’я Андрія Голода, а права на Юрґена Вайзе.

У мене перехопило подих.

— А далі найприємніше, — мовив Ольжич радісно. — Ти скажи мені, дорогенька, якого біса лишила свої пальчики коло небіжчика — невтішно над ним ридала?

Мені зробилося млосно. Картина в лабіринті чітко спливла перед очима: двома пальцями я потихеньку відсуваю шухляду письмового столу, зазираю всередину, зворотним боком долоні засуваю шухляду на місце…

— Як ти знаєш, що це мої? Ніхто з мене відбитків ніколи не знімав.

— Що пальчики твої, знаю наразі тільки я. Згадай-но пляшку бренді, яку ти мені завинила…

З пляшкою діло і справді було. Не пригадати, чого ми закладалися, коли я її програла, та принесла пляшку Ольжичу чесно. Ми готові були розпити її удвох, тільки несподівано приєднався до нас Олегів приятель, який видудлив цю пляшку ледве не самотужки.

— Я ся на ній учив,

розумєш пані? Романтика карного розшуку… А вчора прийшли дані по лабіринту. Пальчики твої чіткі, як цівочки.

— Мені казали, відбитки довго не зберігаються, випаровуються днів за три.

— Твої знімали свіженькими. То тільки експертиза забарилась.

— Що ще розкажеш?

— А тобі мало? — насмішкувато мовив Олег. — Іди додому. Іди, хильни пива й лягай спати. Нич ти в Оленчиному мешканні не напорпаєш.

А й справді, що я взагалі тут шукаю?

Хіба старих спогадів, хіба згадки про передноворічні ночі, коли ми з Оленкою, замість учити лексикологію до іспиту, сиділи під прочиненою кватиркою, до одуріння напивалися чаєм, кавою і домашнім вином, і наші фантазії переплітались із дитинними спробами відшукати відповіді на питання, на які відповідей просто не існує. Хіба слідів тої межі, яку ми вже перетнули: межі між дитинством і зрілістю, межі, стертої щоденними клопотами, а озирнешся — вона вже позаду.

Дзвінок Ольжича спантеличив мене. Юрґен Вайзе — двійник Андрія Голода? І чому я так упевнена, що вбили саме двійника? Бачила ж бо його тільки двічі мигцем, причому вдруге вже мертвого, а мертвий має право трохи відрізнятися від живого…

Ні, моє чуття мене не обманює!

Ліниво я перекладала старі Оленчині конспекти. Гляди, «Теорія та практика перекладу», сто років тому її подрузі позичила! Добре нас Тищенко вишколив: на кожній сторінці — картиночки, малюночки, таблиці. Конспект викликав у мене ніжні спогади про те, як ми всім першим курсом співали студентський гімн «Gaudeamus igitur», а потім я, зелена під колір стіни, цю саму стіну підпирала в очікуванні свого виходу. Іспити — це сторінка в біографії. Угледівши Тищенка, я з переляку навіть привітатися не могла, хоча змалечку обожнюю мудрих людей… А через кілька років придбала «Лінґвістику» Фердінана де Сосюра тільки тому, що переклад зробив самТищенко.

Ось таблиця всіх можливих звуків, на які тільки здатен людський артикуляційний апарат, а ось… А це що таке?

В руці я тримала платіжку — чисте віддзеркалення іншої, що була в моїй англійській книжці:

платник — НДІ МП, одержувач коштів — «Quantum Gibraltar Co.», сума — п’ятнадцять мільйонів доларів. Обережно загорнувши бланк в один із папірців, від яких розбухла моя сумка, я сховала його до кращих часів. Поскладавши на місце конспекти, вийшла в кухню попрощатися з Оленчиною мамою.

А в понеділок увечері, сидячи в найменшій кімнаті своєї квартири, Ольжич уважно роздивлявся платіжки, а я одним очком дочитувала першу сторінку Оленчиної справи. Першим аркушем, себто останнім, бо підколювали у папку зі скорозшивачем, виявилася факсова копія протоколу обшуку в лабіринті. На копії між рядками угорського тексту олівцем був уписаний переклад, і я була надзвичайно вдячна невідомому колезі. Так, читаємо: виявили зброю, калібр такий-то, марка така-то, з неї пана вбили, але це для нас не дивина. Документи на два різні імені, з тією самою людиною на фотокартці — теж уже ознайомлені. Речі на убитому: сорочка картата, пам’ятаю таку, чорні джинси, кросівки… Аж ось дещо нове: під сорочкою був одягнений у чорну футболку з логотипом шановної контори, в яку мені — я точно знаю — зовсім не схочеться вертатися після відпустки… Чекай, якщо покійник не Андрій Голод, усе одно ж мав ту футболку від Андрія отримати? Чорна футболка з логотипом — майже чорна мітка; знак таємного братства, знак прихованої спільноти…