Соло для комп’ютера
Шрифт:
Вихід у двір був надійно замкнений, жодних слідів злому абощо. Три голови одностайно повернулися до Ніни.
Вона відчула слабкість, яка віддавалась голочками у кінчиках пальців. Але чому підозрюють саме її? Чому не підозрюють охорону? Вони могли когось пустити у контору… Ні, дурниці це все! Знали-бо, що у відділі зв’язків із громадськістю допізна працює співробітниця, тож не обрали б такий невдалий час… А вона б обрала? Вона б сама на себе тінь кидала?! Чому ж такі очевидні міркування не спадають на думку більше нікому?
Але Ніна помилялася. Другий міліціянт,
«А там що?» — запитав.
«Щитова, комунікації…» — відповів охоронець.
Міліціянт збіг донизу — і зупинився як стій на нижній сходинці.
Ніна витягнула шию, примружила очі.
Тут дозвольте зробити невеличкий відступ. Контора наша розташована на київських пагорбах у старовинній кам’яниці, збудованій наприкінці дев’ятнадцятого століття. Подейкують, що попід пагорбами — повно підземних ходів, і всі будівлі з’єднані між собою. Якщо мати карту підземелля, цілком можна спуститись у підвал нашої контори, а вийти побіля Софії Київської.
Або й далі. Саме тому наша контора, коли робила ремонт в орендованій будівлі, найперше поставила залізні двері в підвал і врізала надійний замок. Щоправда, за кілька років пильність утратили, усі помалу призабули про таємні підземні ходи, біля підвалу ніколи не тримали охорони. Сигналізації внизу теж не було. Аж поки грім не гримнув…
Ніна примружила очі і придивилася.
Залізні двері ледь прочинилися від протягу.
Міліціянт ступив ближче і посвітив ліхтарем на замок.
«Зламаний», — мовив він.
Його колега теж підійшов, відхилив двері і зазирнув ззаду.
«Та хіба ж це замок? — махнув рукою. — Його перший-ліпший хуліган за п’ять хвилин роздовбає!»
«Еге ж. А ще років чотири-п’ять тому вважався надійним…»
«Ану, посвіти сюди!»
Скільки Ніна не витягувала шию, так і не побачила, що там уздріли представники влади. Один із них нахилився, підняв щось із землі й довго роздивлявся у світлі ліхтаря. Другий нетерпляче роззирався навсібіч, проте на цей раз даремно. Міліціянт відхилив двері з підвалу й освітив шматок захаращеного коридору, який тягнувся невідь-куди в обидва боки.
Охоронець теж встромив цікавого писка, щоб зазирнути в коридор. Вуста його скривила глузлива посмішечка, і він зневажливо кинув:
«Щоб це підземелля обстежити, підуть роки!»
«Еге ж. І щоб знайти дорогу саме до вашої контори по тих підземних ходах, теж, либонь, пішли роки…
І все заради одного системного блоку?» — пробурмотів міліціянт і ще раз виразно подивився на Ніну. Вона заплющила очі та сперлася на бильце сходів. І на круг свій вертається вітер…Вона знову — підозрювана номер один…
…Ніна прокашлялася — голос її цілком захрип. Нарешті вона згадала про свій сік і зробила кілька ковтків. Було вже за десять друга, але співрозмовниця моя мовби й не помічала часу.
— Щодня, — повела вона далі,— щодня я тільки й думаю про той системний
— Чий-чий то був комп’ютер? — вирячилась я. — Оленчин?!
— У тому й річ! У тому й річ! Я тільки пізніше склала два й два: напередодні забігав на хвильку Силоненко — наш начальник начебто кредит бере на квартиру… Ну, Силоненко покрутився-покрутився, зиркнув на Оленчин комп’ютер біля вікна, питає цілком невинно: «А чиє це у вас робоче місце гуляє?» Хтось йому відповідає: «Тут працювала Олена Сіренко — це та, що зникла». Силоненко покивав: «Еге ж, еге ж…» — попатякав ще хвильку — і подався собі геть.
— А на другий день — чітко спланована крадіжка… Ти хоч нікому про це не бовкнула?
Ніна заперечливо хитнула головою.
Цікавий у нас сюжет вимальовується: Олена зникла понад два місяці тому. І відтоді ніхто не переймався її комп’ютером, аж поки в Будапешті не сталося загадкове убивство Андрія-не-Андрія. Невже ці події якось пов’язані? А якщо так, то чи наступним кроком не зацікавляться ґанґстери комп’ютером Андрія Голода? А що — було б цілковито логічно…
— Ти на станцію не хочеш прогулятися? — запитала я Ніну.
— А що я там забула?
— От я й кажу: ти там нічого не забула? Бо потрібен гарний привід туди навідатися. Я у відпустці — мене там точно не чекають…
— Нічого не розумію, — скривилася Ніна, — може, поясниш?
— Поясню, поясню дорогою. Але спершу — надійний привід потрапити на станцію.
— Гаразд, надійний привід. Сьогодні інженери обмивають пуск АМТС у Закарпатській філії, нас, звісно, не запрошували, але ніхто візиту не здивується. Як тобі?
— Геніально. Ходімо.
До станції від «Солярісу» — рівно три хвилини ходи, так само, як і до контори. На вході нам довелося показати перепустки і навіть подзвонити нагору, щоб охорона змилостивилась і дала зелене світло. На вході в кімнату інженерів світився червоним очком кодовий замок. Ми застукали, двері відчинилися.
На порозі нас зустрів п’яненький уже директор Закарпатської філії — господар сьогоднішнього святкування. Перш ніж Світлана закрутила роман із Ларсом (віце-президентом, дружньою нам стороною), саме він упадав коло Світлани, тож у мене з ним склалися заледве не приятельські стосунки. Директор Закарпатської філії майже не здивувався нашому з Ніною приходу, одразу налив нам по келиху шампанського та всадовив на стільці, з яких для такої нагоди зігнав теж уже п’яненьких інженерів.
— Ой, дівчатка завітали! — зраділи інженери.
— А ми тут скніємо й нидіємо без жіночого товариства!
— Замкнули нас, як у в’язниці, нікому ні зайти ні вийти…
Ніна квапливо підсунула до себе телефон і подзвонила у свій відділ — пояснила, що має нагальну справу на станції, трохи затримається.
— Ще й нічні чергування! — бідкалися тим часом інженери. — Ще й постійні аварії!..
— Ну-ну, так уже й не зайти й не вийти! — усміхнулась я. — Он чули, як у головний корпус поночі хтось проліз підземними коридорами?..