Соло для комп’ютера
Шрифт:
— Затягають по допитах…
Уява миттєво намалювала цю картину: довгий коридор, облущена фарба на стінах, черги із сірих облич, що зливаються з мороком, таким вічним і вірним у цих приміщеннях, як вірний пес; черги із сірих облич, що вже ніколи не спалахують надією, і скрикують білі колись двері, бо їх засильно шарпонули, і безбарвний голос говорить: «Прізвище? До кабінету».
— Катюзі по заслузі,— мовив Олег. — Пиши.
Півгодини я писала. Нарешті відсунула аркуші від себе.
— Наші розкрутили синій джип, — звів очі на мене Ольжич. — Убивство на нім висить.
«Оленка…» —
— Чиє?!
— Давнє вбивство, — Ольжич нахилився ближче, стишив голос, — австрійського дипломата. ДТП зі смертельним вислідом. Тобі це нич не говорить?
Сандра Кройц чомусь виїжджає з Австрії в Голландію… Всі події, схоже, між собою пов’язані… Та навіщо Андрію їздити на джипі, на якому висить убивство? Я відчула, як пашить моє обличчя, а Олегові зіниці раптом зробилися вузькими й видовжились, як у кота. От-от нявкне! Я мимоволі замружила очі.
Олег тим часом повів далі:
— Під час наїзду за кермом був Юрґен Вайзе. Це слідством встановлено доконечно. У джипі також сидів пасажир — жінка, за описом — викапана Сандра Кройц. Але то лишень мої здогади, бо я пов’язав між собою речі, які досі начебто не було підстав пов’язувати… А Юрґен ся вправно переховує, хоча його розшукує весь інтерпол.
Вітряк, що крутився в Олега на столі, загудів і задрижав раптом, як літак перед зльотом, аж довелося його рукою притримати.
— Ольжичу, дай мені платіжки. Це єдиний шанс…
— Звар’ювала? Ви взавтра ніде не підете. Я тобі забороняю.
Після відвідин Ольжича я випила квасу біля жовтої будки і, змусивши себе заспокоїтися, помалу рушила в бік Золотих воріт, а потім, задумано проминувши їх, посунула в напрямку Майдану Незалежності.
Я йшла Прорізною, тримаючи очі долу, але вони не слухалися мене. Вони настирливо шукали Яму — тут, ліворуч, ще півкварталу; вони зазирали в прочинені двері в надії угледіти знайомий силует, підхоплене вітром волосся, тонку цигарку, затиснену вказівним і середнім пальцями, ледь кирпатенький ніс і круглу темну родимку на чолі — де сходяться брови і де індіанки малюють червону плямку.
Я їхала в метро, і проводжали мене додому тіні, що їх упізнавала я за мені тільки відомими прикметами. Ось воно, чоло високе й незвичний розріз очей, кутиками вниз. Стан тонкий, вузький, а будова все ж міцна, і навіть у широкій, розхристаній жовтій куртці — мовби в шинель затягнута, паском шкіряним, суворим підперезана. А голос — ніжний, звабливий, тремкий, бринить і переливається: «Шановна колего…» — а далі що говорить, не чути, тільки голос цей дзюрчить, заколисує…
Я простувала від метро широким проспектом, і тоненькі голоси гули й гули у вухах, і бджолино кололи моє огорнене тривогою серце, і зваблювали, і зваблювали мене. Я ступала рожевими й сірими плитками, що ними вимощена більшість вулиць Києва, і втікала від тривоги, яка знайшла притулок у глибинах єства, у теплих глибинах, де зростає вона, підживлювана солодкою водою мрій.
А потім, уже в під’їзді, коли обступили мене тіні з усіх боків, з усіх кутків, посунула згори тінь інакша — посунула, облягла звідусіль, заплела у тенета
Згори спускалася людина: темний силует, ледь-ледь підсвічений ззаду, що розрізнити можна було хіба відстовбурчене праве вухо, яке ніби пливло в повітрі окремо від голови. Серце моє стріпнуло, тьохнуло, шалено забилось, але розум не дозволив ногам зупинитися: видатись боягузкою — як вийти надвір без спідниці. Тіло саме рушило нагору, притискаючи до себе комп’ютер, затуляючи ним свою вразливість.
Одна сходинка, друга, третя, ось ми вже майже порівнялися, ще крок — і проминемо одне одного. Втупивши очі у відстовбурчене вухо, я застигаю, завмираю, зливаюся з темрявою. Ось я стою тут, на самому початку своєї оповіді, і не знаю, чим вона скінчиться.
Людина змахує руками — вдарити мене? схопити мене? Я інстинктивно хилюся вліво, притиснувшись до билець, теж змахую руками — так, певно, потопельник викидає вгору долоні, хапаючись за повітря… Глухо гупає портфель із комп’ютером, наштовхнувшись на перешкоду. Мій противник ураз зойкає і складається навпіл.
Милі тіні, бережіть мене!..
Клацнув замок, на другому поверсі відчинилися двері. Жіночий голос, смішливий і задиркуватий, проспівав:
Ой, п’яна я, п’яна, Не дійду додому…Нападник, не оглядаючися, скотився сходами і згинув у темряві.
Стискаючи обома руками комп’ютер, що ним я — сподіваюся — тільки-но розтрощила пару-трійку кісток, я вмить злетіла нагору. Тремтячими руками відімкнула двері — швидше, швидше! — й заскочила досередини. Комп’ютер полетів на диван, сумка на підлогу. Хутко, хутко! Дзвонити Матвію… Дзвонити Ольжичу… Кудись бігти, щось чинити… Лють накочувала на мене хвилями, я пашіла від неї, як від жару. Лють, як кров, застилала очі. Але я впізнала цей гострий ніс і великі вуха! Це він, він узимку лежав головою на брівці ледь не під колесами моєї машини!
Розділ дванадцятий
КАТАСТРОФА
О десятій годині ранку замість приймальні Зиновія Самійловича я сиділа на довгій дерев’яній лавці в Ольжичевому відділку. Грюкали двері, стукотіли важкі підбори казенного взуття, гуркотіли голоси. Навпроти мене на такій самісінькій лавці — фарба облізла, спинки немає — сидів бомж із Ями. Він лузав насіння, дістаючи його з однієї кишені незмінної своєї шкірянки і зсипаючи лушпиння в іншу. Хлопчина в міліційній формі, що висіла на ньому трохи мішкувато, раз по раз гримав на бомжа, той відгризався, на хвилину вгавав, а тоді знову діставав жменю насіння з кишені.
— Привіт! — кивнула я бомжу.
— Здоров, — відповів той замислено, цикаючи крізь зуби. — Як справи? Що в Яму не заходиш?
— Часу не мала, — кволо усміхнулась я бомжеві.
— Тут як опинилася?
— Та я тут ніби в гостях… А ти?
— Напилися вчора в Ямі й побилися з чужаками. Аж раптом — патруль.
Бомж витягнув із кишені повну жменю насіння.
— Зернят хочеш?
Я простягнула долоню. Хлопчина-міліціонер почервонів і гаркнув: