Соло для комп’ютера
Шрифт:
Ні, цього не може бути! Карлос блазнює! Це Марина навчила його з серйозною пикою видавати жарти на межі фолу…
— Не дурій і не лякай мене! — нагримала я на співрозмовника. — Дай Мариночці слухавку! Вона точно стоїть там біля тебе, ще й посміюється. Удвох це вигадали? Знаю я вас…
Зв’язок ураз перервавсь, а мені холодом ще раз обдало живіт. Тремтячими пальцями я знов настукала номер Карлоса.
— Де ти зник?
— Ти або слухаєш, або нема про що говорити.
— Я слухаю.
— Вчора вона пішла в «Манго» — це такий бар тут неподалік. Я з нею напрошувався, я вона — ні та й ні. А в мене
У мене підігнулися ноги. Карлос гугнявив далі:
— Питаю: «Куди саме?» А собі повторюю весь час: то не Марина! Скільки іноземців у Будапешті? То не Марина… Ну, побалакав я з поліцією, дочекався ранку, поїхав у трупарню. А мені там: «Нікого не привозили». «Як так?» А він — санітар у зеленому такому халатику, молодий: «І поліція вже питала — не було нікого. Машина справді наша, тільки поки водій вечеряв, угнали її»…
Я відкинула голову на диван і заплющила очі. Свідомість відпливала й напливала.
— Якого дідька ви з тим парубком приїжджали до неї? — бубонів Карлос, але голос його долинав до мене туго, мов крізь вату. — Вона казала, ви на ґанґстерів полюєте… Так раділа!..
— Зачекай секунду, дай мені осмислити твої слова. Марина… Марина з розбитою головою зникає посеред білого дня… себто, посеред глупої ночі? Вона ж нічого не знала і ні до чого не причетна!
Не пам’ятаю, як я й попрощалася з Карлосом.
У мозку досі працювала тільки та половинка, яка відповідала за розсудливість. Навіщо забирати тіло Марини після того, як її вбили на людній вулиці? Там безперечно були свідки… І хто ж мав таку нагальну потребу вбивати — не в темному лісочку, а під баром у центрі міста? Господи, цього не було… Сновидою я вийшла зі спальні у велику кімнату. Мама відірвалася від «Українського слова», глянула на мене поверх окулярів і суворо запитала:
— Що сталося?
І що я могла відповісти на таке пряме запитання?..
Матвію я так і не наважилась одразу пояснити причину свого миттєвого отупіння. Не пам’ятаю, як ми обідали, але одразу по обіді я втекла додому.
Мене починало трусити. На вулиці — плюс тридцять, але я загорнулась у плед. Тіло продовжував бити дрож, і я налила повну ванну гарячої води, що аж дихати нічим стало від пари в лазничці два на два, та залізла по шию, щоб хоч трішки зігрітися. Мозок зациклився на одному вигуку: «О Боже… О Боже… О Боже…» Але гаряча вода ніби подіяла, мовби стало відпускати. Що мені робити? Куди бігти?
Перед очима стояло одне обличчя — повногубе сірооке лице з бровами світлими-світлими, майже непомітними, в колір коротко стриженого волосся. «Раджу тобі брови помалювати», — говорила я, а у відповідь чула високий насмішкуватий голос: «Крихітко, я тобі так
Темна хмара, підсвічена рожевим із лівого боку, посунула на місто. І миттєво зробився вечір, а тоді ніч. Угорі несильно бахнуло, наче зірвало корок із теплої пляшки шампанського, й небо хлюпнуло дощем. Земля почала чорно набрякати, а вітер гнув кущі і рвав листя. На верхньому поверсі заспівало голосом Тараса Чубая:
Так у світі повелося: Я люблю…Мене кинуло в сон.
І спала, й не спала. Так іноді буває вночі: ти навіть не впевнений, чи ще живеш. Тіло тяжке, ніби кожна клітинка його болить, а ти не можеш поворухнутись, не можеш повернутись, аби хоч усвідомити, чи це просто сон, чи вже — інший світ. Хіба може людина не боятися смерті? Якщо вона така болісна, як цей дивний, потойбічний стан, життя цупко триматиме наші тіла. Точніше, намагатиметься втримати душі, підживляючи тіло спрагою майбутнього й надією. Бо приходить ніч, коли душа відривається, а тіло починає ломити так, ніби з нього видирають усі нутрощі…
І ти вже не певний, чи ранок узагалі буде.
А він буде, і тобі доведеться ще багато разів перетинати цю межу між двома світами, і щораз ти чутимеш, що ідеш туди, а назад дороги не пам’ятатимеш, аби зранку вмовляти себе: усе намарилось…
Ніч облягала мене, як цукрова вата. Я лежала, все прокручуючи й прокручуючи в голові миттєві знімки з пам’яті: Марина, як річкова «Ракета», збурює хвилі в басейні, її білява голова зненацька виринає то з того, то з цього боку… Ось вона гризе абрикоси і розводиться про власну геніальність… Ось вона у бостонському приміському готелі дражнить красеня Карлоса…
Я дивилась у стелю, а бачила синє небо над двоповерховим готелем, збудованим із жовтої цегли. Я бачила веселих людей, що спускалися до ставка, а в них під ногами метушилися жовті курчатка, і біла табличка застерігала: «Не наступіть на діток!» Я бачила низькі літаки, що ледь не чіпляли верхівки дерев, я чула їхнє приглушене гарчання — і твій сміх, що перекривав його.
Пам’ятаєш, Марино, як ти плавала в Атлантичному океані, де температура була не більш як десять градусів, і я не змогла зайти у воду навіть по коліна? А ввечері ми сиділи на дерев’яній терасі нашого готелю, і жували червоні яблука, і співали про чаєчку-небогу, а над нашими головами одну по одній небо запалювало такі неукраїнські зірки. Ми читали своє майбутнє у високому небі, ми слухали його, як слухають літній дощ, і ми прагли його, як прагнути можна дива.
Я знаю, Марино, ти скоро приїдеш, правда? Ти вже захистила свою дисертацію. Ми купимо пляшку «Ізабелли», щоб було чим відсвяткувати. І ми сядемо у твоїй довгій кухні на двох стільчиках («Навіщо мені більше? — питанням на питання якось відповіла ти. — До мене гості не ходять по двоє»), де на стінах вибухнув цілий феєрверк жовтогарячих і блакитних квадратиків — до сліз, до болю в зіницях, — і ти скажеш своїм дзвінким голосом — занадто високим, що спершу я навіть вважала його тільки однією з твоїх численних ігор, ти спитаєш мене: «Крихітко, кажи, хочеш чаю? Ні? А чого? Ну кажи, чого ти хочеш».