Соло для комп’ютера

Тисовська Наталя

Директор, здивований, що з такого пересічного питання ми звернулися саме до нього, провів нас у приміщення, вщерть забите зеленню, наказав комусь оформити замовлення, нам урочисто виписали рахунок, і ми забралися геть. Підозріливий охоронець із золотим зубом провів нас до виходу.

На папері проставлена була назва підприємства: ТОВ «Абрикос», адреса і розрахунковий рахунок. На картці директора — прізвище, ім’я, по батькові.

— Ну і що ти думаєш? — запитав мене Матвій, почухавши карткою кінчик носа.

— Ти хочеш знати, чи схожий той директор на бандита? Ні, не схожий.

Далі?

— Слухай, ти ж Оленку довше знаєш. А як раптом ти б когось там упізнала? Чи той директор був би тобі про щось нагадав…

— Той директор мені і справді був про щось нагадав, якби ще знаття про що!

* * *

Робочий тиждень — після чергових травневих свят — почався розслаблено. Вивчаючи сліди тарганів на телефоні, бо сили братися до роботи не було, я міркувала, як можуть зживатись у невеликому приміщенні мурахи, таргани, щури і люди, причому коли труїли три перші біологічні види, тікали з кімнати саме люди. Відірвавши погляд від чорних крапочок на сірій пластмасі, я розгорнула першу-ліпшу заяву до наказу й почала уважно вчитуватися: «Клопотання. Прошу надати допомогу у зв’язку з крадіжкою пані Бобинської».

Господи, а цю хто викрав?.. «Йдеться про пограбування, — ласкаво мовила моя приятелька-зміюка. — Не крадіжку — пограбування…» Я труснула головою.

Задзвонив телефон. Серце впало, потім підскочило: віконечко висвітило прізвище Андрія. Латиною — в телефоні — воно писалося як Holod, тож правило одночасно і за голод, і за холод. Слухавка сама заскочила в руку, і я прохрипіла:

— Слухаю.

— Альо! Привіт!

— Добрий день вам.

— Як справи? — спитав Андрій.

— Так, як зліва.

— Шановна колего, то ти вже всі касети передивилася?

— Так, і найбільше мені сподобалося, що той бойовик закінчується пісенькою Еріка Клептона.

— Хіба? А не Брайан Адамс співає?

— Не плутай мене! Я чим, по-твоєму, слухала?

— Добре-добре, — він помовчав. Тоді кахикнув: — Не хочеш пройтися від рогу до рогу в обідню пору?

У мене перехопило подих. Недарма я їла цукерки з написом «Ваші мрії здійсняться»! Якщо так починається тиждень, що буде зі мною до п’ятниці?

До обідньої пори ледве досиділа. Весело зазеленілий університетський парк привітно шелестів віттям. Андрій уже чекав на мене.

Притулившись на білій облупленій лавці, сорок п’ять хвилин я слухала байки та жарти й була обізнана вже з усіма плітками зі станції. Жіноча половина станції обурюварася тим, що один із віце-президентів контори вимагав звільнити дівчину-телефоністку, бо та прийшла на роботу в яскравих «лосинах» і без спідниці. Чоловіча половина з цікавістю спостерігала, як монтують станцію EWSD: робота йшла через пень-колоду, й коли нарешті були побиті всі рекорди невдач: вночі щур перегриз оптоволоконний кабель, чоловіки почали закладатися між собою на гроші, чи технічний директор напише заяву «на власне бажання», чи накладе на себе руки. Отже, сорок п’ять хвилин я пильно слухала Андрієві оповідки. На сорок шостій хвилині я не втерпіла, бо синій джип, що оселивсь у гаражі фрау Кройц, гриз мене вдень і вночі.

— Ти чув, — перебила я шановного колегу, — Оленка зникла… Востаннє

її бачили, як вона сідала в кавового кольору «Audi» — і все.

В Андрія в горлі булькнуло.

— А це не пов’язано з пограбуванням? — за хвилю здобувся він на слово.

Тиша причаїлася між словами, говориш ти…Чекай, а звідки йому відомо? Був офіційний наказ, Оленці надали матеріальну допомогу, але ж Андрій із бухгалтерією навіть ув одному будинку не сидить! Я подивилася на нього прямо:

— Що ти маєш на увазі?

І побачила, радше відчула якийсь невловимий рух, ніби поза сірими очима його пробігла хмарка.

— Шановна колего, я просто, як ти завжди наголошуєш, технар, і тому намагаюся маленькі деталі складати докупи, а потім із них робити великі висновки.

І він почав переповідати мені найсвіжіші плітки про свого колегу, що був у нашій конторі притчею во язицех, — і про те, як той грів у мікрохвильовій каву, аж доки не стався вибух; і про те, як одного ранку після його нічного чергування на станції не працював жоден комп’ютер: уночі він занудьгував і запустив на комп’ютері гру — не тягне, бо мало пам’яті, він розібрав усі машини співробітників, щоб додати пам’яті у власну; і про те, як його депортували з Голландії за п’яну бійку — депортували прямим рейсом — літаком — із Амстердама, а він за чотири дні повернувся поїздом із Праги…

Ми сиділи на лаві в тихому весняному парку; навколо жінки з візочками, бабці з онуками, а мене не полишало відчуття чи то тривоги, чи то небезпеки. Щось мене не пускало, не дозволяло заспокоїтися. Щось у моєму супутнику.

— На ось тобі ще касету, — й Андрій уклав мені в долоню пластмасову коробку. Я полізла в сумку, щоб заховати її. Шкіряний хвостик на змійці, за який зручно було тягнути, давно загубився; незграбним рухом я смикнула змійку, рука відскочила — і вдарилася у щось тверде, металеве, через тканину. Тобто через Андріїв піджак. Я схопилася:

— Що там у тебе? — і, не дочекавшись відповіді, розхристала вилоги піджака. На мент блиснув темно-сірий метал, й Андрій миттєво вп’явся в моє зап’ястя тонкими пальцями.

Повітря ніби застигло, і зникли звуки вулиці. Ватяна тиша огорнула свідомість. У плутаному клубку в голові губилися всі закінчені речення. І я знала, що нічого тепер у нього не спитаю: це Оленка навчила мене бути такою. Вміти сказати «вибач», коли не винна, вміти не спитати про те, про що дізнатися кортить найбільше.

— Котра година? — мов крізь товщу води, долинув старечий голос. Очі автоматично ковзнули по годиннику на руці.

— За п’ять друга, — почулася Андрієва відповідь.

Ми одночасно злетіли з лавки: тільки не спізнитися на роботу!

…Оленчин наречений зустрів мене на прохідній, не в змозі втримати в собі новину: вона зафонтанувала з нього, тільки-но він побачив мене. З його уривчастої, непослідовної розповіді, дивної як на його рахманну вдачу, я дізналася, що в службі «09» домашній телефон директора «Абрикоса» не значився; в міліції власна база, частіше оновлюється, тож він вициганив-таки в Ольжича адресу й потрібний номер. Матвій меланхолійно набрав його — лінія виявилася зайнятою.