Соло для комп’ютера
Шрифт:
— А що діяти? — зітхнула Ніна. — На філології далеко не заїдеш.
— А потім відкриєш приватну розшукну агенцію «Вендета»…
— Все-таки краще, ніж Християнський фонд безробітництва.
Я розсміялася. Грюкнули вхідні двері, почувся знайомий гугнявий голос.
— Он твоє керівництво іде, — буркнула Ніна.
Силоненко, заступник мого начальника, човгав коридором.
— Саме сьогодні мали його чорти сюди принести! — з серцем мовила я.
Ніна змовницьки нахилилася до мене:
—
— А ми — щодня.
— Чуєш, — мовила вона раптом, ніби щось пригадавши, — Оленка коли приїжджає, не знаєш?
Я остовпіла.
— Тут Матвій розпитував, — знизала Ніна плечима. — Нічого не збагну!.. Що там із нею сталося?
— Е-е-е… Я не в курсі.
Ніна загасила недопалок у баночці з-під кави, яку ми завжди тримали на сходах, і помалу рушила нагору, ближче до денного світла, що пробивалося з відхилених дверей у двір. Коли ми з нею, як дві примари, огорнені димовим завоєм, випірнули з-під сходів, Матвій уже прощався на прохідній. За п’ять хвилин, дивом розминувшись із Силоненком, я зустрілася з ним біля газетного кіоску.
— Порадуєш? — запитала я, рушивши в бік метро.
— Не порадую. Нічого.
— Ні-чо-го… Ну, нічого, це ж не останній із можливих варіантів. Головне — творча ініціатива!
Матвій обмацав кишені, дістав цигарки. Потім іще раз обмацав їх у пошуках запальнички. Ми вже повернули на Володимирську й минали пішохідний перехід, де товклися люди в очікуванні зеленого світла, ніби їм і сьогодні, в неділю, треба бігти. Я застигла на мить, прошита давнім спогадом.
Ми з Оленкою стоїмо на переході. Загорілося зелене світло, нас підхоплює натовп. На другому боці вулиці, на самому краєчку тротуару, тупцяє дівчинка років сімох, не наважуючись ступити на дорогу. Чому ж ніхто не допоможе дитині?..
«Давай руку! — чується Оленчин голос. Вона вже веде дитину через перехід. — Тобі до школи?» Дівчинка киває. І ось вони знову на протилежному боці, звідки ми прийшли. Червоне світло.
Ми стояли з Оленкою по два боки дороги, а машини дзижчали, мов джмелі…
Ми спустилися з Матвієм у метро.
…Ввечері, сидячи з ногами в кріслі у батьківському помешканні, я перебирала в голові недавні події, виловлюючи хоч якусь підказку. Хотілося спати, але спати начебто було рано, тож, прикрившись ковдрою, я тихенько задрімала в кріслі — після чарочки з батьками — під ледь чутний шелест телевізора.
Збудила мене наша кицька, яка настирливо пхала голову під ковдру. Я відгорнула ковдру, зробивши отвір, в який одразу ж зникли гострі вуха, а тоді й усе гладке оксамитове тіло, тільки хвіст лишився назовні. Я притиснула кицьку до себе, заривши пальці в пухнасту шерсть на жовтому черевці, вмощуючи
«Молю, якщо ви хоч що-небудь знаєте…» — зненацька стукнув у свідомості спогад, і гаряча хвиля залила потилицю. Кицька випручалася з-під ковдри і скочила на підлогу.
— Де нам Оленку шукати? — запитала я в неї, та вона тільки мружила мигдалеві очі.— У мене таке враження, що я забула щось важливе.
«Пригадуєш, — муркнула кицька, — після Нового року…»
Розділ четвертий
ВИДАВНИЦТВО
Після Нового року зима трохи сипонула снігом, і вулиці Києва пожвавилися. Чорні дерева вкрилися памороззю і дзвеніли від кожного поруху вітру. Сонце висіло низько, та за хмари не ховалось, і промені його весело грали на снігу.
Сходами Видавництва з деяким острахом я піднімалася назирці за Ніною. В обідню перерву ми вислизнули з роботи, аби не було з боку начальства на мене нарікань, що особистими справами я займаюсь у робочий час. Справа в тім, що два тижні тому я віддала на поталу редакторам машинопис книжки у моєму перекладі, і тепер вона мала вийти між люди — за фінансової підтримки нашої шановної контори, котра, своєю чергою, спромоглася на такий благодійницький жест завдяки непомітній, але цілеспрямованій роботі Світлани й Оленки, що мали у своїх руках певні важелі впливу (Світлана — на Ларса, нашого віце-президента і свого нареченого, Оленка — бозна на кого) й уміло ними користувалися. Ніна, як відповідальна представниця «бублика», вела всі переговори з Видавництвом.
Завернувши за ріг, я побачила півтемний коридор і двері в самому його кінці. Оббиті тьмяним червоним дерматином, вони давно розсохлись і рипіли. З-за дверей долинали голоси. Перш ніж зайти, ми прислухалися. Жіночий голос, приглушений і нечіткий, говорив із ледь помітним натяком на роздратування:
— Ось ви тут пишете: «Вони розбили палатку». Б’ють, вибачте, морду, а намета ставлять! — (Шурх-шурх-шурх, видно, гортає сторінки). — І далі: «На ній був капелюшок із широкими оберегами». Це які, дозвольте дізнатися, обереги вона собі на капелюшок почепила?
Подумки перехрестившись, я увійшла.
По ліву руч, одразу як утрапляєш до приміщення, стіл технічного редактора, немолодої вже жінки в окулярах. Прямо — царина літературного редактора: три телефони і стоси обшарпаних, грубезних словників. І чомусь не на столі, а на стільці поруч — друкарська машинка. Висока красива жінка, дружина відомого нашого поета, розмовляла з відвідувачем, тому зупинилися ми біля першого столу. Глянувши на нас із Ніною поверх окулярів, пані технічний редактор витягнула з-під столу мій обтріпаний машинопис.