Солоденьке на денці пирога
Шрифт:
Вочевидь, трупи для Доґґера не були дивиною. Ніби роблячи це все своє життя, він став навколішки, притис два пальці до шиї трупа, щоб намацати живчик. За погаслим, непритомним поглядом я здогадалася, що його там немає.
Далі без поспіху підвівся, обтираючи невидимий бруд із рук, неначе вони якимось чином були заражені.
– Я дам знати полковникові, – сказав Доґґер.
– Хіба не слід зателефонувати до поліції? – запитала я.
Довгі пальці Доґґера шкрябали неголене підборіддя. Скидалося на те, що він мізкував над невідь-яким важливим питанням: користування телефоном у Букшоу
– Авжеж, – нарешті озвався він, – думаю, слід.
Удвох тихою ходою ми попрямували в будинок.
Доґґер зняв телефонну слухавку й навіть притис її до вуха, але я бачила, що його палець ніяк не відпускав важеля. Він якийсь час сапав ротом і геть сполотнів на виду. Його рука почала зрадливо тремтіти, і я злякалася, що слухавка зараз упаде додолу. Цілком безпорадний, він бликнув на мене.
– Що ж, – сказала я, забираючи телефон собі, – не турбуйся, я зможу.
– Бішоп-Лейсі, 221, – промовила я в слухавку. Чекаючи на з’єднання, я подумала, що Шерлока потішив би такий збіг.
– Поліція, – офіційним голосом викарбувало на іншому боці лінії.
– Це констебль Ліннет? – допевнилася я. – Вас турбує Флавія де Люс із Букшоу.
Мені ніколи раніше не доводилося цього робити, тому я вирішила покладатися на речі, чуті по радіо й бачені в кіно.
– Хочу повідомити про смерть, – вела я далі. – Якщо можливо, ви надішлете інспектора?
– Може, вам потрібна швидка, міс Флавіє? – запитав він. – Розумієте, присутність інспектора не знадобиться, якщо обставини смерті не викликають підозри. Хвилинку, я дістану олівець…
Зависла виснажлива пауза, поки я слухала, як він розгрібає канцелярське знаряддя.
– Тепер назвіть мені ім’я покійного, не кваптеся, почнімо з прізвища.
– Мені не відомо, як його звуть, – відповіла я. – Це незнайомець.
Щира правда: я не знала, як його на ім’я. Але я впізнала – ні, я прозирнула – тіло на городі. Тіло з рудим волоссям і в сірому костюмі – це той самий здоровило, за яким я шпигувала через замкову шпарину. Цю людину мій тато…
Але я зовсім не бажала ділитися цим із поліцією.
– Мені не відомо, як його на ім’я, – повторила я. – Ніколи раніше в житті його не бачила.
Межу перетято.
Прибуття місіс Мюллет і поліції збіглося: вона добулася пішки із села, а вони на синьому «воксголі». Коли автівка загальмувала, від чого під її колесами захрускотів гравій, передні дверцята розчинилися, і на дорогу ступнув чоловік.
– Міс де Люс, – сказав він так, наче промовляння мого імені вголос дозволяло йому взяти мене під свою зверхність. – Можна кликати вас Флавією?
Я хитнула головою на знак згоди.
– Я інспектор Г’ювітт. Чи вдома ваш тато?
Інспектор здався мені людиною зовні досить милою, із хвилястим волоссям, сірими очима й деякою схожістю на бульдога, яка нагадала мені Дуґласа Бадера, [23] аса-винищувача, чиї світлини я бачила у випусках «Ілюстрованої війни», [24] згромаджених стосом у вітальні.
– Так, – відповіла я, – але наразі він занедужав. – Цю тріскучу фразу я позичила
23
Дуґлас Бадер (1910–1982) – британський пілот-винищувач, котрий здобув славу, провівши низку успішних повітряних боїв під час Другої світової війни.
24
«Ілюстрована війна» – журнал, присвячений воєнній тематиці; виходив у Лондоні протягом 1914–1947 рр.
Місіс Мюллет роззявила рота й витріщила очі.
– Боже милостивий! Вибачайте, міс Флавіє, але святий Боже!
Якби на ній був фартух, вона б зарилася в нього з головою й втекла, але натомість вона похилиталася, як сновида, у відчинені двері.
Двійко в синіх костюмах, що до цього, мабуть, очікуючи вказівок, принишкли на задньому сидінні машини, нарешті показалися.
– Детектив-сержант Вулмер і детектив-сержант Ґрейвс, – відрекомендував їх мені інспектор Г’ювітт.
Сержант Вулмер був чоловіком вайлуватим і кремезним, із розквашеним носом професійного боксера, а сержант Ґрейвс – присадкуватий жвавий блондин із ямочками на щоках і задерикуватістю горобчика, він вишкірив зуби, коли тиснув мені руку.
– А тепер зробіть ласку… – попрохав інспектор Г’ювітт.
Детективи-сержанти витягли валізки з багажника «воксгола», і я очолила урочисту процесію через будинок на город.
Показавши, де лежить тіло, я, мов зачарована, спостерігала, як сержант Вулмер хвацько видобув і встановив на дерев’яний штатив камеру – при цьому його гладкі й схожі на сосиски пальці робили напрочуд витончені, майже невловні рухи – на срібній панелі управління. Доки він працював над світлинами городу в цілому, найближче заходячись коло грядки з огірками, сержант Ґрейвс відкрив потерту шкіряну валізку, де педантично ряд за рядом були вишикувані пляшечки й визирав пакунок прозорих конвертів.
Щоб повз мою жадібну увагу не минула жодна дрібниця, я – майже не ковтаючи слинку – присунулася ближче.
– Мене одне цікавить, Флавіє, – заклопотався інспектор Г’ювітт, обережно пробираючись в огірки, – чи не могла б ти попросити кого-небудь приготувати нам чаю?
Шкода, що він не бачив виразу мого обличчя тієї миті.
– Ми спозаранку на роботі. Можеш швиденько що-небудь зготувати для нас?
І так усякчас. Від колиски й до скону. Без жодних перепрошень єдину представницю жіноцтва, що опинилася неподалік, відправили кип’ятити воду. Зорудувати що-небудь, чому б ні! За кого він мене має… За обслугу?
– Я спробую виконати ваше прохання, – відповіла я. Сподіваюся, досить зимним голосом.
– Дякую, – сказав інспектор Г’ювітт. Потім, коли я рушила в напрямку кухні, він гукнув навздогін: – Ей, Флавіє!
Я обернулася на його погук.
– Ми увійдемо до будинку. Тобі не треба повертатися сюди.
Ну не халепа, га? Чортові витівки!
Офелія й Дафна вже вмостилися за столом і снідали. Місіс Мюллет вибовкала їм усі страшні новини, і вони мали достатньо часу, щоб надіти личину вдаваної байдужості.