Соляріс. Едем.
Шрифт:
— Тому, що я й далі вважаю: ми побачили рівно стільки, скільки могли б побачити сліпі.
— Хто ще хоче висловитися? — запитав Координатор. — Тільки, прошу вас, не в антагоністичному кредо.
— Я, — озвався Фізик. — Схоже на те, що дуплекси пересуваються пішки тільки у виняткових випадках; про це зрештою свідчать їхні великі розміри й диспропорція кінцівок, особливо рук, до маси тіла. Мені здається, що спроби змалювати можливе еволюційне дерево, яке дало таких сформованих індивідів, були б вельми повчальними. Ви всі помітили їхню жваву жестикуляцію. Так от: цими своїми ручками жоден з них не підіймав якогось тягаря, нічого не ніс, не волік за собою, а такі картини в земному місті цілком нормальні. То, може, ті руки їм служать для зовсім інших цілей?
— Для яких саме? — з цікавістю запитав Лікар.
— Не знаю, це твоя сфера. В усякому разі,
— Це правда, — притакнув Лікар. — Руки — так, це, без сумніву, дуже важлива проблема. Еволюційне дерево теж. Ми навіть не знаємо, чи вони ссавці. Протягом кількох днів я міг би відповісти на такі запитання, але боюся, що не зможу з’ясувати того, що мене в усьому цьому видовищі найбільше вразило.
— А саме? — запитав Інженер.
— Я не бачив жодного самотнього пішохода. Жодного. Ви не звернули на це уваги?
— Та… був один… у самому кінці, — відповів Фізик.
— Отож-бо й воно. Ніхто довго не озивався.
— Треба ще раз подивитися цей фільм, — неквапливо мовив Координатор. — Мені здається, що Лікар має рацію. Самотніх пішоходів не було — вони пересувалися як мінімум парами. Хоча на самому початку… Так! Один таки стояв на пристані.
— Сидів у тому конусоподібному пристрої, — уточнив Лікар. — У дисках вони теж сидять по одному. Я говорив про пішоходів. Тільки про пішоходів.
— Їх було небагато.
— Кілька сотень напевно. Уяви собі вулицю земного міста з висоти пташиного лету. Процент самотніх пішоходів, без сумніву, буде великий. У деякі години їх навіть більшість, а тут їх немає взагалі.
— Що це могло б означати? — запитав Інженер.
— Даруй, — похитав головою Лікар, — але зараз питаю я.
— Один самотній дуплекс приїхав з вами, — сказав Інженер.
— А тобі відомі обставини, за яких це сталося?
Інженер не відповів.
— Послухайте, колеги, — втрутився Координатор, — така дискусія відразу обертається на пусту балачку. Ми не вели там систематичних досліджень, бо ми не науково-дослідна експедиція — в нас були інші клопоти типу «боротьба за існування». Треба обміркувати плани подальших наших дій. Завтра почне працювати екскаватор — це вже напевне. Всього в нас буде два автомати, два напівавтомати, екскаватор і Захисник, який при дотриманні необхідної обережності теж може допомогти витягти ракету. Не знаю, чи відомий вам план, який ми склали з Інженером. Первісна ідея базувалася на тому, щоб перевести ракету в горизонтальне положення, а відтак поставити її вертикально, підіймаючи корпус і підтримуючи його утрамбованим грунтом. Цей метод використовували ще будівничі пірамід. Отож тепер ми хочемо розбити наш «скляний мур» на шматки потрібних розмірів і збудувати з них систему риштування. Матеріалу вистачить, і ми вже знаємо, що цю речовину можна плавити й зварювати при високій температурі. Реалізація цього проекту, при використанні будівельного матеріалу, який нам нехотячи постачили жителі Едема, дозволить нам радикально скоротити весь процес. Не виключено, що через три дні ми зможемо стартувати. Почекайте, — сказав він, побачивши, що всі присутні заворушилися, — в зв’язку з цим я хочу вас запитати: чи будемо ми стартувати?
— Так, — відповів Фізик.
— Ні! — майже одночасно відгукнувся Хімік.
— Ще ні, — кинув Кібернетик.
Запала коротка тиша. Ні Інженер, ні Лікар іще не висловилися.
— Я гадаю, що треба летіти, — заявив нарешті Лікар. Усі вражено глянули на нього.
Коли мовчанка затяглася, він заговорив, немовби від нього чекали якихось особливих пояснень:
— Раніше я міркував інакше. Але йдеться про ціну. Просто про ціну. Без сумніву, ми могли б іще багато чого довідатися, проте здобуття цієї інформації може обійтися надто дорого. Для обох сторін. Після того, що сталося, мирні спроби порозуміння, встановлення контакту я вважаю нереальними. Крім того, що ми тут один одному наговорили, кожен, мабуть, хотів він цього чи ні, змалював якусь власну концепцію цього світу. В мене теж була така концепція. Мені здавалося, що тут відбуваються жахливі речі й що в зв’язку з цим ми повинні втрутитися. Поки ми були робінзонами й переносили кожен уламок власними руками, я нічого про це не говорив. Я хотів почекати, поки довідаюся більше й ми матимемо в своєму розпорядженні технічні засоби. Так от: тепер я признаюся, що більше не бачу переконливих підстав, які примусили б мене відмовитися від моєї концепції
— Якби ми краще розбиралися в тому, що діється тут насправді… — зітхнув Хімік.
Інженер похитав головою:
— Тоді напевне виявилося б, що кожна із сторін по-своєму в чомусь права.
— Ну й що з того, що вбивці «по-своєму» були б праві? — запитав Хімік. — Нас цікавила б не їхня правота, а врятування жертв.
— Але що ми можемо їм подарувати, крім анігілятора Захисника? Припустимо, ми обернемо півпланети на згарище, щоб зупинити ці їхні якісь каральні акції, це незрозуміле «виробництво», облави, отруєння, — а що далі?
— Відповідь на це запитання ми знали б, якби мали більше відомостей, — уперто правив своєї Хімік.
— Це не так просто, — втрутився в суперечку Координатор. — Усе, що тут діється, — одна з ланок тривалого історичного процесу. Думка про допомогу випливає з переконання, що тутешнє суспільство ділиться на «добрих» і «поганих».
— Зовсім ні, — урвав його Хімік. — Краще скажи: на переслідуваних і переслідувачів. Це не одне й те саме.
— Гаразд. Уяви собі, що якась високорозвинена раса прибуває на Землю кількасот років тому, під час релігійних воєн, і хоче втрутитися в конфлікт на боці слабких. Спираючись на свою силу, вона забороняє спалювати єретиків, переслідувати іновірців тощо. І ти думаєш, їм удалося б поширити на Землі свій раціоналізм? Адже майже все людство було тоді віруючим, тож їм довелося б винищити його до останньої людини, й вони залишилися б самі зі своїми раціоналістичними ідеями.
— То що, тичсправді вважаєш, що ніяка допомога неможлива?! — обурився Хімік.
Координатор довго дивився на нього, перш ніж відповісти.
— Допомога? Боже мій, що означає допомога? Все, що тут відбувається, що ми тут бачимо, — це плоди певно» суспільної формації. Нам довелося б її зламати й створити нову, кращу, — а як нам це зробити? Адже це істоти з іншою, ніж у нас, фізіологією, психологією, історією. Ти не можеш тут утілити в життя модель нашої цивілізації. Для цього тобі довелося б запропонувати план іншої, яка функціонувала б навіть після нашого відльоту… Певна річ, я вже давно припускав, що дехто з вас носиться з такими ідеями, як Інженер і Хімік. Думаю, що й Лікар теж це помітив, бо він лив холодну воду на вогонь різних аналогій земного походження — так чи ні?
— Так, — підтвердив Лікар. — Я потерпав, що в нападі благородства ви захочете навести тут «лад», а в перекладі на мову практики це означало б терор.
— Але, можливо, переслідувані знають, як хочуть жити, тільки вони ще надто слабкі, щоб здійснити це, — зауважив Хімік. — І якби ми хоча б урятували життя якійсь групі рокованих, то й цього було б уже багато…
— Ми вже врятували одного, — нетерпляче відповів Координатор. — Може, ти знаєш, що робити з ним далі?
Йому відповіла мовчанка.
— Якщо не помиляюся, Лікар теж за старт? — сказав Координатор. — Гаразд. Оскільки я теж, то, виходить, більшість.
Він змовк, приголомшено вирячивши очі. Він єдиний сидів обличчям до дверей — до прочинених дверей. У цілковитій тиші — з темряви долинало тільки ледь чутне хлюпання води — всі обернулися, стежачи за його поглядом.
У відчинених дверях стояв дуплекс.
— Як він тут… — почав Фізик, і слова завмерли в нього на губах.
Він зрозумів свою помилку.
Це був не їхній дуплекс. Той сидів замкнений у перев’язочній. На порозі стояв велетенський смаглявий індивід з низько нахиленим маленьким торсом, майже торкаючись головою одвірка. Він був закутаний у землистого кольору тканину, яка м’яко струміла згори вниз, оточуючи маленький торс чимось схожим на комір, довкола якого обвивався товстий моток зеленого проводу. Крізь розріз на боці в тканині виднівся широкий пояс з металевим полиском, який щільно прилягав до тіла. Дуплекс непорушно стояв на порозі. Його зморщене пласке обличчя з двома великими блакитними очима закривала прозора лійкоподібна маска, яка розширювалася донизу. З неї виходили тонкі сірі смужки, які багато разів обвивали маленький торс і були навхрест застебнуті спереду, де утворювалося щось схоже на гніздечко, у якому спочивали його в такий самий спосіб забинтовані руки. Тільки вузлуваті пальці вільно звисали вниз, торкаючись кінчиками одні одних.