Соляріс. Едем.
Шрифт:
— Тільки не лайся, бо як почнемо, то вже не зупинимось, — застеріг знизу Лікар.
Координатор знову схопився за ручку. Несподівано розлігся протяжний скрегіт, потім з глухим шумом під ногами в нього розсунулися томи. Координатор повис над ними в повітрі, однак ручка, за яку він ухопився, зробила повний оберт.
— І так далі, ще одинадцять разів, — сказав він; зістрибнувши на безладно розсипані книжки.
Через дві години люк було таки переможено. Коли він почав відкриватися, всі радісно загукали.
Відкрившись, кришка
Скафандри в пласкій стінній шафі виявились непошкодженими. Шафа тепер лежала горизонтально, і люди ступали по її дверцятах.
— Виходимо всі, чи як? — спитав Хімік.
— Спершу спробуємо відкрити зовнішній люк…
Люк був затиснутий так щільно, що, здавалось, становив одне ціле з корпусом ракети. Важелі не піддавалися, хоч на них натискали всі шестеро, плечем до плеча. Тоді спробували розхитати гвинти, смикаючи їх то в той, то в інший бік; та гвинти навіть не поворухнулися.
— Виявляється, долетіти — це ще не все, найскладніше іноді вийти, — підсумував Лікар.
— А я й не знав, що ти в нас гуморист, — буркнув крізь зуби Інженер.
Піт заливав йому очі.
Всі повсідалися на дверцятах стінної шафи.
— Я голодний, — признався Кібернетик, порушивши загальну мовчанку.
— Значить, треба щось з’їсти, — сказав Фізик і зголосився піти на склад.
— Краще на кухню. В холодильнику щось, може…
— Сам я там нічого не вдію, бо, щоб дістатися до харчів, треба перекидати з пізтонни різного мотлоху. Хто піде зі мною?
Лікар відгукнувся першим, Хімік підвівся, мить повагався. Коли їхні голови зникли за краєм відкинутої кришки люка й останній відблиск ліхтарика, який вони взяли з собою, погас, Координатор сказав приглушеним голосом:
— Я не хотів говорити цього при них. Ви більш-менш орієнтуєтеся в ситуації?
— Так, — відповів Інженер у чорний морок перед собою і, торкнувшись випростаною рукою Координаторової ноги, не відсмикнув пальців. Він відчував потребу в цьому дотику.
— Ти вважаєш, що нам не вдасться розрізати кришку?
— Чим? — запитав Інженер.
— Пальником, електричним або газовим. У нас є автоген і…
— Скажи правду: ти чув коли-небудь про автоген, який може розрізати чверть метра кераміту?
Вони хвилину помовчали. З глибини корабля, наче із залізного склепу, долинав глухий гомін.
— Ну то що? Що?! — нервово запитав Кібернетик.
Координатор й Інженер почули, як хруснули його кісточки. Кібернетик підвівся.
— Сідай, — м’яко, але рішуче наказав йому Координатор.
— Ви гадаєте, що… кришка сплавилася з корпусом?
— Не обов’язково, — відповів Інженер. — Ти взагалі розумієш, що сталося?
— Не зовсім. Ми з космічною швидкістю ввігналися в атмосферу там, де її не повинно було бути. Чому? Автомат не міг помилитися.
— Автомат не помилився.
— На який хвіст? Про що ти говориш?
— На газовий хвіст, який розтягує за собою кожна огорнена атмосферою планета в напрямку, протилежному її рухові. Ти не знаєш про це?
— Знаю, звичайно. Ми що, врізалися в цей хвіст? Але ж він мав бути зовсім розрідженим.
— Десять у мінус шостій, — відповів Координатор, — або щось близько цього, але ми летіли зі швидкістю понад сімдесят кілометрів за секунду, любий мій. Ми ніби в якийсь мур ударилися — це був той перший струс, пригадуєте?
— Так, — підхопив Інженер, — а коли ми ввійшли в стратосферу, швидкість була ще десять, якщо не дванадцять кілометрів за секунду. Вона повинна була взагалі розвалитися, і я просто дивуюсь, що вона витримала.
— Ракета?
— Вона розрахована на дванадцятикратне перевантаження, а тим часом, поки тріснув екран, я бачив на власні очі, як стрілка вискочила за шкалу. Резерв шкали до тридцяти.
— А ми?
— Що ми?
— Як могли витримати ми? Ти хочеш сказати, що постійне гальмування становило тридцять g?
— Ні, воно не було постійним. Але в піках — напевне, бо гальмівні двигуни витиснули з себе все, що могли. Через те й почалася ця вібрація.
— Але ж автомати все вирівняли, і якби не компресори… — уперто стояв на своєму Кібернетик.
У глибині корабля щось раптом покотилося з брязкотом, наче залізні колеса по металу. Потім знову все стихло.
— Чого ти хочеш від компресорів? — здивувався Інженер. — Коли прийдемо до машинного відділення, я тобі покажу, що вони зробили в п’ять разів більше, ніж могли. Адже це тільки допоміжні агрегати. Спочатку розхитало їхні підшипники, а коли почалася вібрація…
— Гадаєш, резонанс?
— Резонанс само собою. Щиро кажучи, ми повинні були розмазатись на протязі кількох кілометрів, як той вантажний корабель на Нептуні, зрозуміло? Ти сам у цьому пересвідчишся, коли побачиш машинне відділення. Якщо хочеш, я можу наперед тобі сказати, який там усе має вигляд.
— А я туди зовсім не рвуся. До дідька, що сталося, чому вони так довго не вертаються? Темно, аж очі болять.
— Світло ми матимемо, не бійся, — сказав Інженер. Він усе ще, ніби мимохіть, торкався кінчиками пальців
Координаторової ноги; той сидів не ворушачись і мовчав.
— А до машинного відділення ми зазирнемо просто так, з нудьги. Бо нам усе одно більше нічого робити.
— Ти серйозно думаєш, що нам звідси не вибратися?
— Ні, жартую. Я люблю такі жарти.
— Перестань, — урвав його Координатор. — По-перше, тут є запасний люк.
— Здоров був! Запасний люк якраз під нами. Корабель мусив добряче заорати носом, і я не певен; що навіть цей люк виступає над поверхнею Едема.
— Ну то й що з цього? В нас є інструменти, ми можемо викопати тунель.