Соляріс
Шрифт:
О 17.00: «Туман густішає, штиль, видимість 400 метрів, є просвіти. Знижуюсь до 200».
О 17.20: «Я в тумані. Висота 200. Видимість 20—40 метрів. Штиль. Підіймаюсь до 400».
О 17.45: «Висота 500. Суцільний туман аж до обрію. В тумані — лійкуваті отвори, крізь які прозирає поверхня Океану. В них щось відбувається. Намагаюсь увійти в одну з цих лійок».
О 17.52: «Бачу щось схоже на вир — викидає жовту піну. Навколо стіна туману. Висота 100. Знижуюсь до 20».
На цьому записи в бортовому журналі Бертона закінчувалися. Далі в так званому рапорті йшла виписка з його історії хвороби, а точніше, текст продиктованих Бертоном свідчень і запитань, якими його раз у раз переривали члени комісії.
«Бертон. Коли я знизився до тридцятьох метрів, стало важко утримувати висоту, бо в цьому круглому, вільному від туману просторі дув поривчастий вітер. Усю свою увагу я змушений був зосередити на керуванні й через те якийсь час, хвилин десять — п’ятнадцять, не виглядав із гондоли. Отже, я мимохіть попав у туман, куди мене відніс дужий порив вітру. Це був не звичайний туман, а щось схоже на колоїдну завись, яка затягла геть усе скло. Очистити його було дуже важко, бо завись виявилася страшенно липкою. Тим часом через опір, який туман чинив гвинту, оберти останнього впали процентів на тридцять, і я почав утрачати висоту. Я опустився так низько, що боявся скапотувати на хвилі і дав повний газ. Машина тримала висоту, але вгору не підіймалася. В мене лишилося ще чотири патрони ракетних прискорювачів. Я не скористався ними, боячись, що ситуація може погіршитись і тоді вони мені знадобляться. Зненацька почалася дуже сильна вібрація, хоч гвинт працював на повних обертах. Я здогадався, що ця химерна завись обліпила і його; однак стрілки висотоміра, як і досі, стояли на нулі, і я нічого не міг удіяти. Сонця я не бачив з тієї хвилини, як увійшов у туман, але в тому напрямку, де воно мало бути, туман світився червінню. Я все ще кружляв, сподіваючись, що, зрештою, натраплю на вільний від туману просвіт, і справді, через якоїсь півгодини мені це вдалося. Я вилетів на чистий простір, який мав форму майже правильного кола діаметром кількасот метрів. Його межі окреслював туман, який бурхливо клубочився, немовби його підіймали могутні конвекційні потоки. Через те я намагався триматись по змозі в центрі «дірки» — там було найспокійніше. І тоді я помітив, що поверхня Океану змінилася. Хвилі майже зникли, а поверхневий шар цієї рідини — того, з чого складається Океан,— став напівпрозорим, з димчастими плямами, які поступово теж зникали. Через якийсь час верхній шар цілком очистився, і я зміг крізь його товщу, що сягала, мабуть, кількох метрів, зазирнути углиб. Там громадилося щось схоже на жовтий мул, який тонкими, вертикальними смугами здіймався вгору і, спливаючи на поверхню, виблискував, наче скло, починав вирувати й пінитись, а потім застигав, нагадуючи густий, пригорілий цукровий сироп. Цей мул чи слиз збивався у великі грудки, зводився над поверхнею, утворював стовщення, подібні до цвітної капусти, й поступово набував найрізноманітніших форм. Мене почало зносити до стіни туману, і я кілька хвилин змушений був за допомогою гвинта й керма боротися з цим рухом, а коли трохи перегодя знову міг глянути вниз, то побачив під собою щось схоже на сад. Я розрізняв карликові дерева, і живопліт, і доріжки — не справжні, а з тієї самої субстанції, яка вже зовсім затужавіла, наче жовтявий гіпс. Принаймні все це мало саме такий вигляд. Поверхня Океану сліпуче сяяла. Я знизивсь як тільки можна було, щоб усе ретельно роздивитися.
Запитання. Чи було на тих деревах та інших рослинах, які ти бачив, листя?
Відповідь Бертона. Ні. Це було щось на зразок макета саду. Так, так, саме макета! Такий воно мало вигляд. Але макет цей був натуральних розмірів. А ще за мить усе почало тріскатись і розламуватись, із розколин, зовсім чорних, хвилі вичавлювали на поверхню густий слиз, що одразу ж застигав; частина його стікала, а частина залишалась, і все ще дужче завирувало, вкрилося піною, і, крім неї, я вже більше нічого не бачив. Водночас з усіх боків мене почав стискати туман, тоді я збільшив оберти й піднявся на висоту трьохсот метрів.
Запитання. Ти абсолютно певен, що картина, яку спостерігав, скидалася на сад, а не на щось інше?
Відповідь Бертона. Так. Адже я помітив там низку різних деталей: наприклад, в одному місці, пам’ятаю, стояли рядом якісь квадратні коробки. Пізніше мені спало на думку, що це могла бути пасіка.
Запитання. Пізніше, кажеш? А не в ту мить, коли ти це побачив?
Відповідь Бертона. Ні, бо все це було немовби виліплене з гіпсу. Я бачив там й інші речі.
Запитання. Які саме?
Відповідь Бертона. Точно сказати не можу, я не встиг як слід роздивитись. У мене склалося враження, що під декотрими кущами лежали якісь знаряддя; вони були довгасті, з зубцями, ніби гіпсові відливки невеликих садових машин. Та в цьому я не зовсім певен. А в усьому іншому — так.
Запитання. Ти не подумав, що це галюцинація?
Відповідь Бертона. Ні. Я вирішив, що це фата-моргана. Про галюцинацію я не думав, бо почував себе цілком нормально, а також через те, що ніколи в житті чогось подібного не бачив. Коли я піднявся на висоту трьохсот метрів, туман піді мною був подірявлений, мов сир. Одні з цих «дірок» були порожні, і крізь них я бачив, як хвилюється Океан, а в інших щось клубочилось. Я спустився в одну з таких «дірок» і з висоти сорока метрів побачив, що під поверхнею Океану — зовсім неглибоко — лежить немовби стіна величезної будівлі: вона чітко просвічувала крізь хвилі, і я помітив у ній низки розмірено розташованих прямокутних отворів, схожих на вікна; мені навіть здалося, ніби в деяких вікнах щось рухається. Та я не зовсім цього певен. Стіна почала поволі підійматися і виринати з Океану. З неї цілими водоспадами стікали слиз і якісь драглисті утворення, згустки з прожилками. Зненацька вона розламалася навпіл і пішла в глибину так швидко, що враз щезла з очей. Я знову набрав висоту й полетів над самісіньким туманом, майже торкаючись його шасі. Потім побачив наступний лійкуватий просвіт — мабуть, у кілька разів більший за перший. Ще здалеку я помітив якийсь предмет, що плавав на поверхні. Він був світлий, майже білий, і мені здалося, що це Фехнерів скафандр, тим більше, що за формою він нагадував людину. Боячись, що можу проскочити це місце і вже не знайду його, я круто розвернув машину. Цієї миті постать ледь звелася: вона наче пливла або стояла по пояс у хвилях. Поспішаючи, я спустився так низько, що відчув удар шасі об щось м’яке, певно, об гребінь хвилі — тут вона була досить висока. Людина — так, так, людина!— була без скафандра. І все-таки вона рухалася.
Запитання. Чи бачив ти її обличчя?
Відповідь Бертона. Так.
Запитання. Хто це був?
Відповідь Бертона. Це була дитина.
Запитання. Яка дитина? Ти бачив її коли-небудь раніше?
Відповідь Бертона. Ні. Ніколи. У всякому разі, не пам’ятаю. Та тільки-но я наблизився — мене віддаляло від неї метрів сорок, а може, й трохи більше,— я зрозумів: тут щось негаразд.
Запитання. Що ти маєш на увазі?
Відповідь Бертона. Зараз поясню. Спершу я не міг збагнути, що це таке. І тільки трохи згодом збагнув: дитина була неприродно велика. Дитина-гігант — це ще слабо сказано. Була заввишки, мабуть, метрів з чотири. Я точно пам’ятаю, що, коли вдарився шасі об хвилю, її обличчя було трохи вище від мого, хоч я сидів у кабіні, тобто перебував не менш як за три метри від поверхні Океану.
Запитання. Якщо вона була така велика, то чому ти вирішив, що це дитина?
Відповідь Бертона. Тому, що це було зовсім маленьке дитя.
Запитання. А тобі не здасться, Бертон, що твоя відповідь нелогічна?
Відповідь Бертона. Ні. Аж ніяк. Бо я бачив його обличчя. Та й, зрештою, пропорції тіла були дитячі. Малюк видався мені… майже немовлям. Ні, це перебільшення. Мабуть, йому було років два або три. У нього було чорне волосся й голубі очі — велетенські! І він був голий. Зовсім голий, як новонароджений. Був мокрий, точніше слизький, шкіра в нього блищала. Це видовище сповняло мене жахом. Я більше не вірив ні в яку фата-моргану. Адже я бачив цю дитину надто виразно. Вона підіймалась і опускалась на хвилях, а, крім того, ще й сама рухалася. Відразливе видовище!
Запитання. Чому? Що вона робила?
Відповідь Бертона. Вона була схожа… ну, на якийсь музейний експонат, на ляльку, тільки живу. Розтуляла й стуляла рота, робила різні рухи — огидні рухи! Так, бо це були не її рухи.
Запитання. Як це розуміти?
Відповідь Бертона. Я не дуже наближався до неї — був метрів за п’ятнадцять, ну, може, за двадцять, так, метрів за двадцять — це найточніше. Але я вже сказав, яка вона була величезна, і тому бачив її дуже виразно. Очі в неї блищали, і взагалі вона справляла враження живої дитини, от тільки ці рухи… Немовби хтось проводив над нею досліди…
Комісія. Постарайся пояснити точніше: що ти маєш на увазі?
Відповідь Бертона. Не знаю, чи мені це вдасться. Таке склалося в мене враження. Інтуїтивно. Я не замислювався над цим. Рухи а малюка були неприродні.
Запитання. Ти хочеш сказати, що, припустімо, руки його рухалися не так, як людські, рухливість яких обмежена в суглобах?
Відповідь Бертона. Ні. Зовсім не те. Просто… ці рухи не мали ніякого сенсу. Кожен рух, як правило, щось означає, для чогось робиться…
Комісія. Ти так гадаєш? Рухи немовляти не завжди цілеспрямовані.
Відповідь Бертона. Це я знаю. Але рухи немовляти безладні, не скоординовані. Узагальнені. А ті були… так, тепер я зрозумів!— методичні. Виконувалися по черзі, ривками й серіями. Немовби хтось хотів з’ясувати, що ця дитина здатна зробити руками, а що — тулубом і ротом. Та найгірше було з обличчям, певно, тому, що в людини воно найпромовистіше, а це було, як… ні, я не можу цього визначити. Воно справді було живе, але не людське. Розумієте, риси обличчя, і очі, і шкіра — все, як у людини, а от вираз, міміка — ні.