Соляріс
Шрифт:
— Може, він здатен синтезувати й такі,— зауважив я, і мене раптом охопила глибока апатія.
Ця розмова була навіть несмішною. Вона була непотрібною.
— Проте це пояснило б незвичайну витривалість,— промимрив Снаут.— І темп регенерації. Може, навіть джерело енергії міститься там, у глибині, адже їм не треба їсти…
— Прошу слова,— озвався несподівано Сарторіус.
Я не міг його терпіти. Якби він хоч не виходив із своєї придуманої ролі!
— Поговоримо про мотивування. Мотивування появи створінь F. Я розглядав би це питання так: що таке створіння F?
Чіткість визначення вразила мене. Цього Сарторіуса, хоч він мені й був антипатичний, дурним не назвеш.
— То правда,— зауважив я.— Це пояснює навіть, чому з’явилися лю… витвори саме такі, а не інакші. Вибрано найстійкіші відбитки в пам’яті, найбільш ізольовані від усіх інших, хоча, певна річ, жоден такий відбиток повністю не ізольований і під час його «копіювання» були або могли бути захоплені частини й інших відбитків, що випадково містилися поруч, внаслідок чого прибулець виявляв іноді більші знання, аніж ті, якими володіла та, справжня особа, повторення якої він…
— Кельвін! — знову вигукнув Снаут.
Мене вразило, що тільки він так бурхливо реагував на мої необачні слова. Сарторіус, здавалося, їх зовсім не боявся. Може, це означало, що його «гість» за своєю природою не такий кмітливий, як «гість» Снаута. На мить у моїй уяві постав образ якогось кретина-карлика, що ні на крок не відступає від доктора Сарторіуса.
— Так, ми це теж помітили,— відповів він.— А тепер щодо мотивування появи створінь F… Перша думка, яка напрошується сама собою,— над нами проводять експеримент. Однак це був би експеримент, відверто кажучи, нікудишній. Якщо ми проводимо якесь дослідження, то вчимося на його результатах, передусім на помилках, і, повторюючи його, вносимо поправки… Тут же про це немає й мови. Ті ж самі створіння F з’являються знову… невідкориговані… нічим додатково не озброєні проти наших… спроб позбутися їх…
— Одне слово, тут нема функціональної петлі з коригуючим зворотним зв’язком, як би це визначив доктор Снаут,— зауважив я.— І що ж із цього випливає?
— Тільки одне: якщо це вважати за експеримент, то це не експеримент, а… брак, у що, звісно, не можна повірите. Океан… точний. Про це свідчить хоча б двошарова конструкція створінь F. До певної межі вони поводяться так, як поводилися б реальні… справжні…— Він заплутався.
— Оригінали,— швидко підказав йому Снаут.
— Так, оригінали. Але коли ситуація стає надто складною для можливостей пересічного… е… оригіналу, в створіння F ніби «вимикається свідомість», і воно починає діяти інакше, не по-людському…
— Це правда,— потвердив я.— Але ми в такий спосіб тільки перелічуємо різновиди поведінки цих… цих витворів і більш нічого. А це марна річ.
— Я цього не певен,— запротестував Сарторіус.
І раптом я зрозумів, чим він так мене дратує: Сарторіус не розмовляв, а виголошував промову, точнісінько, як на засіданнях Інституту. Мабуть, інакше говорити він не вмів.
— Тут постає проблема індивідуальності. Океан повністю позбавлений цього поняття. Так і має бути. Мені здається, шановні колеги, що цей… е… найделікатніший, найнеприємніший для нас бік експерименту цілком випадає з уваги Океану, бо лежить поза межами його розуміння.
— Ви вважаєте, що це нарочито?.. — запитав я.
Таке твердження трохи приголомшило мене, але, поміркувавши, я визнав, що відкидати його аж ніяк не можна.
— Так. Я не вірю ні в яку підступність, зловтіху чи бажання щонайбільше нам дошкулити.., як це вважає колега Снаут.
— Я зовсім не приписую йому людських почуттів,— уперше взяв слово Снаут.— Однак, може, ти скажеш, як пояснити ці постійні повернення?
— Може, ввімкнено якийсь пристрій, що весь час повторює той самий цикл, як грамофонна платівка,— сказав я не без прихованого бажання дозолити Сарторіусові.
— Не відволікаймось, колеги,— гугнявим голосом закликав усіх доктор.— Це ще не все, що я хотів вам сказати. За нормальних умов я вважав би, що виступати навіть з коротким повідомленням про стан моїх робіт передчасно, та, враховуючи специфічну ситуацію, зроблю виняток. У мене склалося враження, повторюю, тільки враження, не більше, що припущення колеги Кельвіна цілком слушне. Я маю на увазі його гіпотезу про нейтринну структуру… Такі системи нам відомі тільки теоретично, й ми не знали, що їх можна стабілізувати. Тут з’являється певний шанс, бо знищення силового поля, яке надає системі стабільності…
Я ще трохи раніше помітив, що той темний предмет, який затуляв екран з боку Сарторіуса, відсовується: біля самісінького верху засвітилася щілина, в якій поволі ворушилося щось рожеве. І раптом темна заслона впала.
— Геть! Геть!!!— пролунав у трубці відчайдушний крик Сарторіуса.
На екрані, який раптом засвітився, промайнули, когось відштовхуючи, докторові руки в широких лабораторних нарукавниках, блиснув великий, золотистий, схожий на диск предмет, і все зникло, перш ніж я встиг зрозуміти, що цей золотистий диск — не що інше, як солом’яний бриль…
— Снаут!— покликав я, перевівши подих.
— Слухаю, Кельвін,— відповів мені стомлений кібернетиків голос.
У цю мить я відчув, що він мені симпатичний. І мене зовсім не обходило, хто в нього «гостює».
— Поки що досить з нас, га?
— Та, мабуть,— відповів я.— Послухай, якщо зможеш, то спустися вниз або до мене, гаразд?— квапливо додав я, поки він не встиг покласти трубку.
— Гаразд,— відповів він,— Тільки не знаю, коли зможу тебе відвідати.
На цьому наша проблемна дискусія закінчилася.
ПОТВОРИ
Серед ночі мене розбудило світло. Я підвівся на лікоть, затуляючи другою рукою очі. Гері, загорнувшись у простирадло, сиділа скулена у мене в ногах; волосся впало їй на обличчя, плечі стрясалися. Вона беззвучно плакала.
— Гері!
Вона скулилася ще дужче.
— Що з тобою?.. Гері…
Я сів, іще не зовсім прочумавшись від сну, поступово оговтуючись від кошмару, який щойно душив мене. Дівчина тремтіла. Я обняв її. Вона відштовхнула мене ліктем і сховала обличчя в долоні.