Соляріс
Шрифт:
— Гаразд,— погодивсь я.
Не звертаючи уваги на Гері (вона сиділа з книжкою на колінах і мовчки спостерігала цю сцену), Снаут попрямував до дверей. Коли вони зачинилися за ним, я встав і розправив аркушик, який тримав у руці. Формули були справжні. Я не підробив їх. Не знаю тільки чи Сіона визнав би правильними мої висновки. Мабуть, ні. Гері підійшла до мене ззаду і торкнулася моєї руки. Я здригнувсь.
— Крісе!
— Що, люба?
— Хто це був?
— Я тобі вже казав. Доктор Снаут.
— Що він за людина?
— Я мало його знаю. А чому ти про це питаєш?
— Він так дивився на мене…
— Мабуть, ти йому сподобалася.
— Ні,— похитала вона головою. Він дивився на мене зовсім інакше. Так… неначе…
Вона зіщулилась, звела на мене очі й відразу ж потупила їх.
— Ходімо звідси куди-небудь…
РІДКИЙ КИСЕНЬ
Не знаю, скільки я пролежав у темній кімнаті, втупившись очима у світний циферблат годинника на своєму зап’ясті. Я прислухався до власного дихання, охоплений почуттям якогось подиву. Та водночас мене поймала байдужість. Певно, я страшенно стомився. Я повернувся на бік, ліжко було незвичайно широке, мені чогось бракувало. Я затамував віддих. Запала цілковита тиша. Я завмер. Ані найменшого шереху. Гері! Чому я не чую її дихання? Я провів руками по постелі: Гері поруч не було.
«Гері!»— хотів я покликати, але раптом почув чиюсь ходу. Хтось ішов, великий і важкий, як…
— Ти, Гібарян?— спокійно запитав я.
— Так, це я. Не вмикай світла.
— Не вмикати?
— Не треба. Так буде краще для нас обох.
— Але ж ти помер!
— Байдуже. Ти ж упізнаєш мій голос?
— Так. Навіщо ти це зробив?
— Довелося. Ти запізнився на чотири дні. Якби ти прилетів раніше, може, в цьому відпала б потреба. Та ти не дорікай собі. Мені не так уже й погано.
— Ти справді тут?
— Ах, он воно що! Ти думаєш, що я тобі снюся, як думав про Гері?
— Де вона?
— Звідки ти взяв, що я це знаю?
— Здогадався.
— Тримай свої здогади при собі. Припустімо, що я тут замість неї.
— Але я хочу, щоб вона теж була біля мене.
— Це неможливо.
— Чому? Послухай, ти ж знаєш, що насправді це не ти, а я?
— Ні. Це справді я. Якби ти захотів бути педантичним, то міг би сказати — це ще один я. Але не будемо марнувати слів.
— Ти підеш?
— Так.
— І тоді вона повернеться?
— Хіба це для тебе так важливо? Хто вона для тебе?
— Це вже моя справа,
— Ти ж її боїшся.
— Ні.
— І гидуєш…
— Чого ти від мене хочеш?..
— Ти повинен жаліти себе, а не її. Їй завжди буде двадцять років. Не прикидайся, ніби ти цього не знаєш!
Раптом, невідомо чому, я заспокоївсь. Я слухав Гібаряна цілком спокійно. Мені здалося, що тепер він стоїть ближче, в ногах ліжка, проте я, як і досі, нічого не бачив у довколишній пітьмі.
— Чого ти від мене хочеш?— запитав я тихо.
Мій тон начебто здивував його. Він хвилину помовчав.
— Сарторіус переконав Снаута, що ти його обдурив. Тепер вони обдурюють тебе. Вдаючи, що монтують рентгенівську установку, вони будують анігілятор поля.
— Де вона?— запитав я.
— Ти хіба не чув, що я тобі сказав? Я тебе попередив!
— Де вона?
— Не знаю. Май на увазі: тобі потрібна буде зброя. Тобі ні на кого тут покластися.
— Я можу покластися на Гері,— сказав я.
Гібарян тихо захихикав.
— Звичайно, можеш. До певної міри. Зрештою ти завжди можеш зробити те, що зробив я.
— Ти не Гібарян.
— Та ну? А хто ж, по-твоєму? Може, твій сон?
— Ні. Ти їхня лялька. Але ти про це не знаєш.
— А ти знаєш, хто ти сам?
Ці слова мене збентежили. Я хотів підвестись, однак не зміг. Гібарян тим часом щось говорив. Я не розумів слів, чув тільки звуки його голосу, відчайдушно боровся з кволістю, ще раз шарпнувся з усієї сили… і прокинувсь. Я хапав ротом повітря, як викинута на берег рибина. Було зовсім темно. Це сон. Кошмар. Зараз… «дилема, яку ми не вміємо розв’язати. Ми переслідуємо самих себе. Політерії застосували якийсь спосіб селективного посилення наших думок. Пошуки мотивів цього явища і є антропоморфізм. Там, де нема людей, нема й доступних для людини мотивів. Щоб провадити далі дослідження, треба знищити або власні думки, або їхню матеріальну реалізацію. Перше не в нашій владі, а друге надто вже нагадує вбивство».
Я дослухавсь у темряві до цього розміреного, далекого голосу, який упізнав відразу ж: говорив Гібарян. Я простяг руки. Ліжко було порожнє.
«Прокинувся, щоб знову заснути»,— подумав я і покликав:
— Гібарян?..
Голос мій урвався на півслові. Щось тихенько клацнуло, і я відчув на обличчі легенький подих.
— Ну що це ти, Гібарян,— пробуркотів я, позіхаючи.— Так переслідувати із сну в сон — це вже, знаєш…
Біля мене щось зашелестіло.
— Гібарян!— повторив я вже трохи гучніше.
Пружини ліжка гойднулися.
— Крісе… це я…— почувся шепіт поряд мене.
— Це ти, Гері… а Гібарян?
— Крісе… Крісе… його ж не… ти сам казав, що він помер…
— Уві сні все можливе,— сказав я спроквола. Тепер у мене вже не було цілковитої певності, що я бачив сон.— Він був тут. Щось говорив,— додав я.
Мені страшенно хотілося спати. «Якщо мене так хилить на сон, значить, я сплю»,— майнула нісенітна думка. Я торкнувся губами холодного плеча Гері і влігся зручніше. Вона щось відповіла мені, але я вже поринув у забуття.
Уранці в залитій червоним світлом кімнаті я пригадав події, які сталися минулої ночі. Розмова з Гібаряном мені приснилась. Але те, що було потім? Я чув його голос, міг у цьому навіть заприсягтись, однак добре не пам’ятав, що саме він говорив.
Точніше, він не говорив, а читав лекцію. Лекцію…
Гері купалася. З душової долинав хлюпіт води. Я зазирнув під ліжко, куди кілька днів тому засунув магнітофон. Його там не було.
— Гері!— покликав я.
Її мокре обличчя вихилилося з-за шафи.