Соляріс
Шрифт:
— Вона вже знає… про себе.— Я знизив голос майже до шепоту.
Снаутові брови стрельнули вгору.
— Та невже?
Мені здалося, ніби він тільки вдає, що здивувався. Чого ж він прикидається? Мені одразу ж відхотілося говорити, але я все-таки переборов себе. «Треба бути хоча б лояльним,— подумав я,— якщо вже більше нічого не лишилося».
— Вона почала здогадуватися, мабуть, після нашої розмови в бібліотеці, спостерігала за мною, співставляла факти, потім знайшла Гібарянів магнітофон і прослухала стрічку…
Снаут не змінив пози, як і до
— Цієї ночі, коли я спав, вона пробувала покінчити з собою. Рідкий кисень…
Щось зашелестіло, наче папір на протязі. Я завмер, дослухаючись до того, що діялося в коридорі, адже джерело звуку було десь ближче. Щось зашкряботіло, наче миша… Миша? Дурниці! Звідки тут могли взятися миші? Я спідлоба стежив за Снаутом.
— Я тебе слухаю,— сказав він спокійним тоном.
— Їй, звичайно, це не вдалося… в усякому разі, вона знає, хто вона.
— Навіщо ти мені про це розповідаєш?— несподівано запитав Снаут.
Я не відразу зметикував, що йому відповісти.
— Тому, щоб ти орієнтувався… щоб знав справжній стан речей,— промовив я.
— Я тебе застерігав.
— Ти хочеш сказати, що знав…— Я мимохіть підвищив голос.
— Ні. Звичайно ж, ні. Але я вже пояснював тобі, як усе відбувається. Кожен «гість», який тут з’являється — насправді тільки фантом, напакований безладною мішаниною почерпнутих у свого… Адама… спогадів і образів, поза якими він просто… порожній. Чим довше він з тобою, тим більше олюднюється. І набуває самостійності, до певних меж, звичайно. І через те, чим довше це триває, тим важче…
Снаут не докінчив, глянув на мене спідлоба й недбало кинув:
— Вона вже все знає?
— Так, я ж тобі сказав.
— Геть усе? І те, що вона вже раз була тут, а ти…
— Ні!
Снаут усміхнувся.
— Кельвін, послухай, якщо це настільки… Що ти, власне, збираєшся робити? Залишати станцію?
— Так.
— З нею?
— Так.
Снаут мовчав, немовби розмірковуючи над моєю відповіддю, проте в його мовчанні було ще щось… Що? Знову цей ледве чутний шерех тут, зразу ж за тонкою перегородкою. Снаут засовався на стільці.
— Чудово,— мовив він.— Чого ти так на мене дивишся? Думаєш я стану тобі на заваді? Роби, як хочеш, любий мій. Гарні були б ми з тобою, якби до всього ще й силували один одного? Я не збираюся тебе переконувати, скажу лишень: ти намагаєшся в нелюдській ситуації залишатися людиною. Може, це й благородно, але марно. А втім, чи благородно, я теж не певен. Хіба глупота може бути благородною? Та справа не в цьому. Ти відмовляєшся від подальших експериментів, хочеш полетіти звідси геть і забрати її з собою. Так?
— Так.
— Але ж це також… експеримент. Ти подумав про це?
— Що ти маєш на увазі? Хіба вона… зможе?.. Якщо разом зі мною, то не бачу…
Я говорив дедалі повільніше й нарешті зовсім замовк. Снаут з полегкістю зітхнув.
— Ми всі тут дотримуємося страусової політики, Кельвін, але принаймні знаємо про це й не демонструємо свого благородства.
— Я нічого не демонструю.
— Гаразд. Я не хотів тебе образити. Свої слова про благородство забираю назад, але страусова політика лишається в силі. Ти ведеш її в особливо небезпечній формі: обманюєш себе, і її, і знову себе. Ти знаєш умови стабілізації системи, збудованої з нейтринної матерії?
— Ні. І ти теж їх не знаєш. Цього не знає ніхто.
— Твоя правда. Зате нам відомо інше: така система нестійка й може існувати тільки завдяки безперервному припливові енергії. Мені все пояснив Сарторіус. Ця енергія створює вихрове поле стабілізації. Так от: чи є це поле зовнішнім щодо «гостя». Чи, може, воно виникає в його організмі? Вловлюєш різницю?
— Так,— неквапливо відповів я.— Якщо воно зовнішнє, тоді… вона… тоді… така…
— Тоді, віддалившись від Соляріса, така система розпадеться,— докінчив Снаут замість мене.— Ми не можемо цього з певністю стверджувати, але ти вже здійснив експеримент. Та ракета, яку ти запустив… і досі кружляє довкола планети. Вибравши час, я навіть обчислив параметри її руху. Можеш полетіти, вийти на орбіту, зблизитися, стикуватись з нею й перевірити, що сталося з… пасажиркою…
— Ти збожеволів!— вигукнув я.
— Ти так гадаєш? Ну… а якщо… повернути її сюди, ту твою ракету, га? Це можна зробити. У неї дистанційне керування. Ми знімемо її з орбіти і…
— Перестань!
— І це теж тобі не підходить? Ну, тоді є ще один спосіб, дуже простий. Не треба навіть повертати її на станцію. Нехай собі там кружляє. Ми тільки зв’яжемось з нею по радіо; якщо вона жива, то обізветься і…
— Але ж… але ж там уже давно скінчився кисень!— насилу видушив я з себе.
— А може, вона обходиться без кисню. Ну що, спробуємо?
— Снаут… Снаут…
— Кельвін… Кельвін…— перекривив він мене сердито.— Ну що ти за людина! Кого ти хочеш ощасливити? Врятувати? Себе? Її? Котру? Цю чи ту? На обох сміливості в тебе вже не вистачає? Сам бачиш, до чого це призводить! Кажу тобі востаннє: тут ситуація — поза всякою мораллю.
Раптом я знову почув той самий шерех, немовби хтось нігтями дряпнув стіну, і мене тієї ж миті охопила цілковита байдужість. Я почував себе так, ніби всю цю ситуацію, нас обох, розглядав з величезної відстані в перевернутий бінокль — усе було маленьке, трохи смішне, неістотне.
— Ну гаразд,— сказав я.— І що ж, по-твоєму, я повинен зробити? Позбутися її? Але ж завтра з’явиться така сама, хіба ні? Тоді що, знов? І так щодень? Доки? Навіщо? Що це мені дасть? А тобі? Сарторіусові? Станції?
— Ні, спершу ти дай мені відповідь. Ти полетиш разом з нею і, припустімо, сам будеш свідком, що з нею станеться. Через кілька хвилин побачиш перед собою…
— Ну що?— запитав я ущипливо.— Страховисько? Демона, га?
— Ні. Звичайну, найзвичайнісіньку агонію. Ти й справді повірив у її безсмертя? Запевняю тебе — вони всі вмирають… Що ти тоді зробиш? Повернешся по… наступну?