Соляріс
Шрифт:
Голова. У тебе все?
Бертон. Так. Але я хотів би зустрітися з доктором Мессенджером. Це можливо?
Голова. Звичайно».
На цьому закінчується другий протокол. Внизу на сторінці дрібним шрифтом було надруковано примітку, в якій ішлося пра те, що доктор Мессенджер наступного дня майже три години віч-на-віч розмовляв з Бертоном, після чого звернувся до Ради експедиції, знову наполягаючи на вивченні свідчень пілота. Він твердив, що на користь цього промовляють нові, додаткові дані, які повідомив Бертон, але обнародувати їх можна буде лише після того, як Рада прийме позитивне рішення. Рада, до якої входили Шеннаган, Тімоліс і Трайє, поставилися до його пропозиції негативно, і справа на цьому скінчилася.
У
«…її неймовірна тупість,— так починався текст. — Намагаючись зберегти свій авторитет, Рада, а конкретно Шеннаган і Тімоліс (голос Трайє нічого не важить), відхилили мою вимогу. Тепер я звертаюсь безпосередньо до Інституту, але ти сам розумієш, що це лиш протест безсилого. Я дав слово, а тому, на жаль, не можу переказати тобі всього, що мені розповів Бертон. На ухвалу Ради, очевидно, вплинуло те, що це відкриття зробила людина без будь-якого вченого ступеня; тим часом не один науковець міг би позаздрити цьому пілотові, його відвазі й таланту дослідника. Будь ласка, надішли, мені із зворотною поштою таке:
1) біографію Фехнера, починаючи з дитинства;
2) все, що тобі відомо про його родину й родинні справи; здається, в нього лишилася сиротою маленька дитина;
3) топографію місцевості, де він виріс.
Мені б хотілося іще поділитися з тобою своїми міркуваннями про все це. Як ти знаєш, через якийсь час після вильоту Фехнера й Каруччі в центрі червоного сонця з’явилася пляма, корпускулярне випромінювання якої, за даними сателоїда, порушило радіозв’язок, головним чином, у районі південної півкулі, тобто там, де розташована наша база. З усіх дослідницьких груп на найбільшу відстань від бази віддалилися Фехнер і Каруччі.
Такого густого і стійкого туману при повному штилі ми не спостерігали жодного разу за весь час перебування на планеті, аж до дня катастрофи.
Те, що бачив Бертон, було, очевидно, частиною «операції Людина», яку здійснила ця липка потвора. Справжнім джерелом усіх тих утворень, які зафіксував Бертон, був Фехнер — його мозок, підданий якомусь незрозумілому для нас «психічному розтинові»; йшлося про експериментальне відтворення, про реконструкцію певних (мабуть, найстійкіших) відбитків у його пам’яті.
Знаю, що це звучить фантастично, знаю, що можу помилятися. Через те й прошу в тебе допомоги: я зараз на Аларику й чекатиму твоєї відповіді.
Твій А».
Уже посутеніло, книжка в моїй руці стала сірою, і літери почали зливатися. Нарешті я дочитав до кінця цю історію, яка викликала в мене щирі переживання, бо видалася мені цілком правдоподібною. Я обернувся до ілюмінатора. Простір за ним був густо-фіолетовий, над обрієм ще жевріли хмари, схожі на згасаючі вуглики. Океану, повитого пітьмою, не було видно. Я чув ледве вловимий шелест паперових смужок над вентиляторами. Нагріте повітря з легким запахом озону здавалося непорушним. Глибока тиша панувала на всій станції. Я подумав, що в нашій ухвалі залишитися тут нема нічого героїчного. Період самовідданої боротьби, сміливих експедицій, жахливих смертей, таких, як загибель Фехнера, першої жертви Океану, давно минув. Мене вже майже не цікавило, хто «гостює» в Снаута чи в Сарторіуса. «Незабаром,— подумав я, — ми перестанемо соромитись один одного й замикатися в собі. Якщо ми не зможемо спекатись «гостей», то звикнемо до них і житимемо з ними, а якщо їхній творець змінить правила гри, ми пристосуємось і до нових, хоча спершу будемо відбиватися від них, метатися, може, навіть хтось із нас накладе на себе руки, але зрештою все знову повернеться до рівноваги». Приміщення виповнювала темрява, яка дедалі більше нагадувала земну. Видно було тільки світлі обриси умивальника й дзеркала. Я встав,
Поворухнувшись, я відчув притиснуту до стегна пласку коробку магнітофона. Ага, Гібарян. Це його голос зберігся на стрічці. Мені навіть на думку не спало воскресити його, послухати. А це ж було єдине, що я міг для нього зробити. Я витяг магнітофон із футляра й хотів заховати його під ліжко. В цю мить почувся якийсь шерех, ледь рипнули двері.
— Крісе?.. — озвався тихий, схожий на шепіт голос.— Ти тут, Крісе? Як тут темно!
— Нічого,— сказав я.— Не бійся. Іди сюди.
НАРАДА
Я лежав навзнаки, ні про що не думаючи. Голова Гері спочивала на моєму плечі. Темрява, яка виповнювала кімнату, поволі оживала. Я чув кроки. Стіни зникли. Щось підносилося наді мною все вище й вище, у неосяжність. Щось пронизувало мене наскрізь, обіймало, не торкаючись. Я застиг, відчуваючи нестерпну прозорість темряви, яка оточувала мене з усіх боків. Десь дуже далеко билося моє серце. Я зосередив усю свою увагу, зібрав останні сили, чекаючи агонії. Вона не приходила. Я тільки ставав дедалі меншим, а незриме небо, незримі обрії, простір, позбавлений форм, хмар, зірок, відступаючи й збільшуючись, робили мене своїм центром. Я намагався втиснутись у те, на чому лежав, однак піді мною вже не було нічого, й морок нічого вже не заступав. Я затулив руками обличчя. Але його в мене вже не було. Пальці пройшли наскрізь. Хотілося закричати, завити…
Кімната була сіро-голубою. Меблі, полиці, кутки — все немовби намальоване широкими матовими мазками, все безбарвне — самі тільки обриси. За ілюмінатором — сліпуча, перламутрова білина, тиша. Весь мокрий від поту, я скосив очі вбік — Гері дивилася на мене.
— У тебе затерпла рука?
— Що?
Вона підвела голову. Її очі були такого ж кольору, як і кімната,— сірі, променисті, облямовані чорними віями. Я відчув тепло її шепоту, перш ніж зрозумів слова.
— Ні. А, так.
Я поклав руку їй на плече й здригнувся від цього дотику. Потім повільно пригорнув її другою рукою.
— Ти бачив поганий сон?
— Поганий сон? Так, і справді. А ти не спала?
— Не знаю. Може, Й не спала. Я не сонько. Та ти спи. Чому ти так на мене дивишся?
Я заплющив очі. Її серце рівномірно й спокійно билося поруч із моїм. «Бутафорія»,— подумав я. Однак мене вже ніщо не дивувало, навіть власна байдужість. Страх і відчай лишилися позаду. Я був від них тепер так далеко, як ніхто в світі. Я торкнувся губами її шиї, потім нижче, маленької, гладенької, мов стінки мушлі, западинки біля горла. Пульс бився й тут.
Я підвівся на лікті. Ні зорі, нї пастельних барв світанку—весь обрій заливала голуба електрична заграва; перший промінь стрілою лронизав кімнату, все засяяло, відблиски веселкою заграли в дзеркалі, на ручках дверей, на нікельованих трубках; вдавалося, світло б’є в кожну площину, яка трапляється йому на шляху, немовби хоче визволитись, розсунути це тісне приміщення. Дивитись було боляче, і я примружився. Зіниці в Гері звузилися. Сірі райдужні оболонки глянули на мене.
— Уже день? — запитала вона глухим голосом.