Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння

Гудкайнд Террі

— Ми з Латеєю були дуже близькі один час. Ми обидві взяли на себе зобов'язання допомагати тим, хто потрапив у біду. Але Латея стала ненавидіти подібних тобі нащадків лорда Рала через ту біду, яку він наслав на мене. Вона не могла дивитися на мої страждання і поїхала. Я знала, що вона не зможе пересилити себе. Я любила її і ніколи не просила відвідати мене, хоч і дуже нудьгувала. Ми ніколи більше не зустрічалися. Єдина добра справа, яку я могла зробити для неї, — це дозволити їй втекти. Я передбачала, що вона не дуже добра до

тебе. У неї були на це причини, хоч, можливо, і не дуже вагомі.

Розповідь не викликала в Обі ніякого співчуття до цієї жахливої жінки. Він уважно розглянув темний камінь і простягнув його Алтеї.

— Ці три рази… це просто випадковість. Кинь знову.

— Ти б не повірив мені, навіть виконай я це сотню разів. — Вона повернула йому камінь. — Кинь сам.

Обі ретельно потряс кулаком, в якому знаходився камінь, — так само, як робила чаклунка. Алтея відкинулася назад, спершись спиною об ніжку стільця. Очі її потьмяніли.

Обі жбурнув камінь на дошку з такою силою, щоб той викотився за її межі і довів, що чаклунка помиляється. Коли камінь вилетів з його руки, блиснула блискавка — так сліпуче, що Обидва здригнувся і подивився на стелю, побоюючись, що вона вдарила в дах. Тут же грянув грім, стрясаючи будинок до самої основи. Потім все затихло, і тільки дощ продовжував люто бити у вікна і по даху.

Обі полегшено посміхнувся, подивився на дошку і побачив проклятий камінь на тому ж місці, що і в попередні три рази. Хлопець підскочив, наче його вжалила змія, і витер раптово спітнілі долоні об стегна.

— Фокус, — сказав він. — Всього лише фокус. Ти чаклунка і всього лише проробляєш магічні фокуси.

— Цей фокус проробив ти сам, Обі. Ти сам відкрив свою душу пітьмі.

— І що з того?

Алтея посміхнулася з цього визнання:

— Ти можеш слухатися голосу, але обраний не ти. Ти всього лише його слуга, не більше. Він повинен обрати посередника, якщо хоче принести темряву в світ.

— Ти не знаєш, про що говориш!

— Ні, знаю. Ти здатний бути дірою в світі, але тобі не вистачає одного компонента.

— Якого?

— Грушдева…

Обидва відчув, як на потилиці заворушилися волосся, хоча і не зрозумів значення цього слова…

— Безглузде слово. Воно нічого не значить.

Чаклунка зміряла його поглядом, якого він злякався, тому що за ним стояв цілий світ таємних знань. По залізній рішучості, яка світилася в її очах, Обі зрозумів, що ножем це знання не вирвеш.

— Давним-давно, далеко звідси, — спокійно сказала Алтея, — одна чаклунка навчила мене дечому з мови Володаря. Це одне з його слів, а мова дуже древня. Якщо ти не чув раніше цього слова, то обраний не ти. Грушдева. Воно означає помста. Ти не той, кого він обрав.

Обі почав злитися. Вона, напевно, просто сміється над ним…

— Ти поняття не маєш, які слова я чув. Ти не знаєш про це нічого. Я — син Даркена Рала. Законний спадкоємець. Ти не знаєш, що я чув. У мене буде сила, яку ти й уявити не можеш.

— Свобода — ось чим платиш при угоді з Володарем. Ти продав те безцінне, що належало тільки тобі, за жменьку сміття. Ти продав себе в найгірший вид рабства, Обі, всього лише за ілюзію власної значущості. Ти не обраний. Обраний хтось інший. — Алтея витерла піт з чола. — Але все ж ще багато чого можна змінити.

— І ти насмілюєшся думати, ніби можеш змінити зроблене мною? Ніби можеш диктувати мені, що робити? — Ці слова здивували самого Обі. Вони вирвалися перш, ніж він подумав, що хоче сказати.

— Такі речі не підвладні таким, так я, — визнала Алтея. — У Палаці Пророків я навчилася не втручатися в те, що вище за мене і некероване. Грандіозність життя і грандіозність смерті — законні території Творця і Володаря. — Чаклунка здавалася задоволеною. — Але своєю волею я керувати можу.

Обидва вислухав вже достатньо. Вона намагалася заплутати його, збити з пантелику, а він непереможний… І тим не менше він не міг змусити схвильоване серце битися повільніше.

— Що таке діри в світі?

— Вони — кінець для таких, як я, — відповіла чаклунка. — Вони кінець всього, що я знаю.

Це було типово для чаклунки — відповідати безглуздими загадками.

— Кого зображують інші камені? — Вимогливо запитав Обі.

Нарешті чаклунка відвела від нього виразні очі і глянула на камені. Рухи її здавалися дивно-незграбними. Тонкі пальці вибрали один з каменів. Алтея взяла його, тут же підняла другу руку і приклала до живота.

Обидва зрозумів, що їй боляче.

Вона робила все можливе, щоб приховати це, але більше вже не могла. І бісеринки поту на її лобі були від болю. І короткий стогін — від болю. Обидва спостерігав за чаклункою з цікавістю.

Потім, мабуть, їй стало легше. З зусиллям вона випросталась і витягнула руку долонею вгору. У центрі долоні лежав камінь.

— Це, — сказала вона, насилу дихаючи, — я.

— Ти? Цей камінь — ти?

Алтея кивнула і кинула камінь на дошку, навіть не подивившись на нього. Камінь покотився по дошці, на цей раз без блискавок і грому.

Обидва відчув себе дурнем через те, що був наляканий цими ефектами. Тепер він посміхався. Це все — лише дурна гра, а він невразливий.

Камінь зупинився в кутку квадрата.

— Ну і кого ж він зображує? — Махнув рукою Обі.

— Захисника, — видавила Алтея, задихаючись. Тремтячими пальцями вона схопила камінь і простягла руку прямо до обличчя Обі. Камінь, її камінь, лежав на долоні. Вона пильно дивилася на нього.

А коли на нього глянув Обидва, камінь розсипався в прах.

— Чому він зробив це? — Прошепотів Обі, округляючи очі.

Алтея не відповіла. Вона несподівано хитнулася, нахилилася і впала, широко розкинувши руки. Прах в її руці розсипався по підлозі.