Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння
Шрифт:
Обі обернувся назад, звідки прийшов.
Кловіс!..
Кловіс весь час крутився поруч, балакуча настирлива муха, що дзижчить над вухом… Кловіс бачив гаманець, коли Обі купував коней…
Загарчавши від злості, Обі оглянув болото.
Почався дощ, краплі вдарялися об листя і немов нашіптували щось. Обі відчув їх прохолоду на розпаленому лиці.
Що ж, він уб'є злодюжку. Дуже, дуже, дуже повільно…
Без сумніву, Кловіс буде зображувати невинність. Він стане запевняти, що невинен. І найімовірніше сховає гроші, щоб повернутися за ними пізніше.
Обидва
Обі зробив крок до води і зупинився. Ні, він витратив багато часу, щоб добратися сюди. Він вже близько до Алтеї. Не можна дозволити, щоб гнів узяв зараз верх над ним. Потрібно подумати. Обі розумний. Розумніший матері, розумніший чаклунки Латеї, розумніший худого маленького злодія. Він буде діяти обачливо, не підкоряючись сліпому гніву.
Він займеться Кловісом, коли розбереться з Алтеєю.
І в похмурому настрої Обидва продовжив шлях до будинку чаклунки.
37
Через пелену дощу Обі розглядав будинок, складений з кедрових колод і оточений невідомими йому рослинами. Біля будинку нікого не виявилося. На березі маленького озера було безліч відбитків чобіт. Сліди були старими, але вони вивели Обі на стежку, яка і привела його до будинку. З труби в стоячому вологому повітрі ліниво вився димок.
Будинок, неабияк зарослий мохом і кучерявими рослинами, напевно належав чаклунці. Ніхто б інший не наважився жити в такому незатишному місці.
Обі обережно піднявся на галерею і прокрався до дверей. Кедрові колони підтримували низький дах. Прямо до входу вела широка стежка, без сумніву саме цим шляхом запрошені відвідувачі підходили до будинку.
Розлючений втратою гаманця, Обі навіть не намагався бути ввічливим і відкрив двері без стуку, ривком. Приміщення з двома вікнами і невеликим вогнищем було освітлено досить тьмяно. В осередку палало полум'я. На стінах висіли чудернацькі різьблені вироби, в більшості своїй тварини, іноді прості, іноді розфарбовані, деякі позолочені. Навряд чи Обі став би вирізати тварин. Обстановка була краща за ту, в якій він виріс, але не така приємна, до якої він вже звик.
Поруч з вогнищем на майстерно виготовленому стільці, як королева на троні, сиділа жінка з великими темними очима. Вона спокійно спостерігала за увійшлим поверх чашки, з якої потягувала якийсь напій. Хоча довге золоте волосся жінки було іншого відтінку і на обличчі її не було виразу зарозумілості і суворості, Обі відразу впізнав ці риси. Це була сестра Латеї.
Очі!.. Ось що він завжди запам'ятовував і зберігав у своєму уявному списку.
— Я — Алтея, — сказала вона, віднімаючи від губ чашку. Голос її був зовсім не схожий на голос сестри. У ньому теж були присутні нотки владності, але не було дзвінкої зарозумілості. Втім, вона не встала. — Боюся, ти прибув раніше, ніж я очікувала.
Заклопотаний в першу чергу власною безпекою, Обі проігнорував зауваження і попрямував в інші кімнати, для початку перевіривши ту, де знаходився робочий стіл. Кловіс розповідав, що Алтея живе не одна: у неї є чоловік Фрідріх. У майстерні повинні знаходитися різці, ножі, дерев'яні молотки. Кожен з цих інструментів цілком міг стати в умілих руках смертельною зброєю.
— Мій чоловік пішов до палацу, — сказала чаклунка. — Ми одні.
Обі перевірив спальню, щоб переконатися в цьому остаточно. Чаклунка говорила правду. У будинку було тихо, тільки стукотів по даху дощ. Вони дійсно знаходилися тут одні.
Нарешті впевнений, що їм ніхто не перешкодить, Обі повернувся у велику кімнату. Чаклунка спостерігала за ним, не усміхаючись, не хмурячись, не хвилюючись. Обі подумав, що якщо у неї є мізки, вона повинна бути, принаймні, схвильована. Але Алтея виглядала тільки стомленою і сонною. Ймовірно, болото з його важким вологим повітрям робило людей млявими.
Недалеко від стільця на підлозі лежала прикрашена позолотою квадратна дошка. Це нагадало Обі про якийсь пункт з його уявного списку вражень. Поруч з дошкою лежала купка гладких темних камінчиків, а біля ніг чаклунки розмістилися червона і золота подушки.
Обі мовчав, раптово усвідомивши зв'язок між пунктом з його списку і позолоченим малюнком на дошці. Прикраса нагадувала висушену серцевину гірської троянди — однієї з трав, які Латея клала в його ліки. Більшість зілля було зазвичай перемелено заздалегідь, але це — ніколи. Латея перетирала серцевину перед тим як покласти в зілля. Такий зловісний збіг міг бути тільки попередженням про небезпеку. Обі не помилився у своїх припущеннях — ця чаклунка являла собою загрозу.
Обидва стиснув кулаки і навис над жінкою, дивлячись на неї згори вниз.
— О милостиві духи! — Прошепотіла Алтея. — Я думала, мені ніколи більше не доведеться дивитися в ці очі.
— У які очі?
— В очі Даркена Рала, — відповіла чаклунка. В її голосі було присутнє якесь почуття — не то жаль, не то безнадія, а, може бути, навіть жах.
— Очі Даркена Рала… — Обі посміхнувся. — Дякую за комплімент!
Навіть тінь посмішки не торкнулася лиця чаклунки.
— Це зовсім не комплімент. — Посмішка Обі застигла.
Його не дуже здивувало те, що Алтея знає, що він син Даркена Рала. Адже вона була чаклункою. А крім того, вона була сестрою Латеї. Хто знає, що могла розбовтати набридлива відьма, навіть перебуваючи у світі мертвих.
— Ти вбив Латею.
Це було не питання, а звинувачення.
Обі почував себе впевнено, оскільки був невразливий, але залишався насторожі. Він боявся чаклунку Латею все своє життя, хоча, в кінці кінців, вона й виявилася менш страшною, ніж він припускав, однак Латею ні в якому разі не можна було навіть порівнювати з цією жінкою.
І щоб не відповідати на звинувачення, Обі сам поставив питання:
— Що таке діра в світі?
Алтея загадково посміхнулася і зробила запрошувальний жест: