Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння

Гудкайнд Террі

Рух першого завершився точно в центрі Милосердя.

Блиснула блискавка…

Решта камені — один за іншим — зупинилися на тих же місцях, що й минулого разу.

— Шість разів поспіль, — голосно зітхнувши, сказала Алтея. Грянув грім…

— Шість разів, — повторила Алтея. Фрідріх не знав, кому вона це сказала — йому чи собі.

— Але перші чотири кидки були для тієї жінки, Марджері. Ти ж їй пророкувала.

Навіть для нього самого останні слова прозвучали швидше як виправдання, а не аргумент.

— За

передбаченням приходила Марджері, — вимовила Алтея. — Але з цього зовсім не випливає, що камені відповідали їй. Камені вирішили, що пророкування призначене для мене.

— І що це означає?

— Поки що нічого, — відповіла дружина. — Просто ще рано. Поки це не більше ніж грозова хмара на горизонті. Камені ще можуть сказати, що гроза нас мине.

Фрідріх спостерігав, як вона збирає камені, і його не відпускало передчуття близької небезпеки.

— Досить, дорога, тобі треба відпочити. Чому ти не хочеш, щоб я допоміг тобі піднятися? Давай, я приготую поїсти.

Він дивився, як вона скинула з дошки останній камінь — той, що лежав в центрі.

— Відклади їх ненадовго. Я приготую тобі гарячий ароматний чай.

Ніколи раніше він не думав про камені як про щось зловісне. Тепер йому здавалося, що камені якимось чином накликають на них з Алтеєю небезпеку.

Він не хотів, щоб вона знову робила кидок.

Він опустився на підлогу поруч з нею:

— Алтея…

— Тихіше, Фрідріх, — сказала вона, і в її рівному голосові не було ні роздратування, ні докору, тільки необхідність.

Дощ забарабанив по даху з новою силою. Каскади ревучої води вимивали в землі промоїни. Темряву за вікном прорізали рідкісні спалахи блискавки.

Фрідріху здавалося, що шерех каменів звучав, як голоси говорячих з Алтеєю мертвих. Вперше за все спільне життя він відчув до лежачих в її руках семи каменів неясну ненависть. Як до коханця, що прийшов, щоб узяти її…

Сидячи на своїй подушці, Алтея знову кинула камені на Милосердя. Вони знову покотилися по дошці, і вона знову, спостерігала за ними, напружено, мовчки, з незрозумілих смиренністю. І вони зупинилися на тих же місцях. Напевно, вона здивувалася б, впади вони інакше.

— Сім, — прошепотіла вона. — Сім разів по сім каменів.

Гулко вдарив грім, ніби висловив досаду духів пекла.

Фрідріх опустив руку на плече дружини. Щось входило в їх будинок, щось вторгалося до них в життя. Фрідріх не бачив нічого, але знав, що воно вже тут. Він відчув смертельну знемогу, неначе тягар прожитих років разом навалилася на нього, відразу ж постаривши. Йому здалося, що він відчув дещицю того, що Алтеї доводилося відчувати кожен раз. І це була зовсім не втома після передбачення…

Він здригнувся при думці про тягар постійного життя в настільки емоційно насиченому просторі. Його світ, робота по золоту, здавалися настільки простими і щасливими, повними невідання про бурхливі водоверті діючих навколо сил.

Найгіршим було те, що він не міг захистити дружину від невидимої загрози. У цій ситуації він був безпорадним.

— Алтея, що це все означає?

Вона не ворухнулася. Довго дивилася на темні камені, що лежать на дошці. І тільки потім видихнула:

— Іде той, хто чує голоси.

Спалахнула блискавка, злобно, сліпуче, залила кімнату мерехтливим світлом. І тут же навалився приголомшуючий морок. Грім садонув так, що затряслася земля. А через мить оглушливим гуркотом відгукнулося відлуння.

Фрідріх не витримав:

— Ти знаєш, хто саме?

Алтея підвела голову, погладила його руку, яка все ще лежала на її плечі, натягнуто посміхнулася, дивлячись у вікно.

— Ти говорив про чай. Від цього дощу мені стало холодно. Я б із задоволенням випила трохи чаю.

Фрідріх перевів погляд з її обличчя на камені. З якоїсь причини вона не збиралася відповідати на його запитання. Принаймні — зараз. Тоді він поставив інше запитання:

— Чому камені падали так дивно, Алтея? Що це може означати?

Блискавка вдарила десь поруч. Удар грому був таким, ніби розколовся не повітря, а величезний камінь. Дощ знову злобно застукав по шибках.

Нарешті, Алтея відвернулася від вікна, за яким бушував Творець, і повернулася до дошки. Дотягнувшись, вона торкнулася вказівним пальцем центрального каменю.

— Творець? — Припустив Фрідріх, перш ніж вона встигла назвати ім'я.

— Лорд Рал.

— Але зірка являє собою Творця, його дар.

— На Благодаті — так. Але не забувай, що це передбачення. Це різні речі. Передбачення всього лише використовує Благодать, і камінь в центрі означає когось, що володіє Його даром.

— Тоді це може бути хто завгодно, — сказав Фрідріх. — Будь-хто, хто володіє даром.

— Ні. Лінії, що йдуть від восьми кутів зірки представляють те, як дар проходить через життя, через завісу між світами і за межами зовнішнього кола, в пеклі. Цей дар не сплутаєш ні з чим: магія обох світів, світу життя і світу смерті, позитивного і негативного. Цей камінь в центрі перетинається з ними обома.

Фрідріх знову подивився на камінь в центрі Милосердя:

— Але чому саме лорд Рал?

— Тому що тільки він за останні три тисячі років володіє обома сторонами дару. До тих пір, поки він не відчув свій дар повністю, жоден камінь ніколи не лягав на це місце. Жоден не зміг. Два роки минуло з тих пір, як він змінив свого батька. І він задає запитання, відповіді на які несуть в собі тільки страждання.

— Але, пам'ятаю, в минулому році ти говорила мені, що Даркен Рал теж використовував обидві сторони дару.