Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння
Шрифт:
Вдивляючись в давні спогади, Алтея хитнула головою:
— Він використовував магію Збитку, але не за правом народження. Він пропонував Володареві пекла чисті дитячі душі в обмін на його допомогу. Даркену Ралу доводилося заробляти можливість використання цих сил, причому вельми і вельми обмежено. А ця людина, цей молодий лорд Рал народився, володіючи обома сторонами дару. Як ті чарівники, що жили в давнину.
Фрідріх не міг зрозуміти, що за небезпеку він відчув. Він пам'ятав той день, коли новий лорд Рал прийшов до влади, досить виразно. Фрідріх тоді перебував у Палаці, коли відбулася велика
Такі моменти запам'ятовуються на все життя. Це був третій Рал в житті Фрідріха. Фрідріх ясно пам'ятав, як новий лорд Рал, високий, сильний, з поглядом хижака, широким кроком рухався по Палацу. Здавалося, він одночасно і належав цьому світові, і не належав. В руках він тримав легендарний меч, який не бачили в Д'харі з часу, коли Фрідріх був ще хлопчиком.
Новий лорд Рал йшов по коридорах Народного Палацу разом зі старим чоловіком(люди говорили, чарівником) і високою жінкою. Жінка з розкішним довгим волоссям, одягнена в біле атласне плаття, привнесла пишність і життя у Палац, який в порівнянні з нею здавався бляклим.
Річард Рал і жінка, схоже, були захоплені один одним. Фрідріх зрозумів це по особливому погляду, яким вони дивилися один на одного. Відданість і вірність у сірих очах чоловіка і зелених очах тієї жінки були так глибокі, що помилитися було неможливо…
— А що щодо інших каменів? — Запитав він.
Алтея жестом вказала на зовнішній круг Милосердя, куди насмілювалися потрапляти тільки промені від Дару Творця, на два камені, що лежать в світі мертвих.
— Це ті, хто чує голоси, — сказала вона.
Фрідріх кивнув головою, переконавшись, що його підозри виявилися обгрунтованими. У всьому, що було пов'язане з магією, йому не часто вдавалося вгадати правду, за винятком тих випадків, коли вона була очевидною.
— А інші?
Голос алтеї був схожий на дощ:
— Це захисники.
— Вони захищають лорда Рала?
— Вони захищають всіх нас.
І Фрідріх побачив, як сльози покотилися по її обвітрених щоках.
— Благаю, — прошепотіла вона, — щоб у них вистачило сил, інакше Володар забере всіх нас.
— Ти хочеш сказати, що тільки ці четверо зможуть захистити нас?
— Є ще й інші, але ці четверо мають вирішальне значення. Без них все буде втрачено.
Фрідріх облизав губи, відчуваючи страх за долю цих чотирьох вартових, що йдуть проти Володаря мертвих.
— Алтея, а ти не знаєш, хто вони?
Вона повернулася й обвила його руками, притулившись обличчям до його грудей. Цей дитячий рух все життя зворушував серце Фрідріха, і воно тануло від любові до неї. М'яко і ніжно обійняв її, ніби захищаючи і заспокоюючи. Хоча насправді він нічого не міг зробити, щоб захистити дружину від подій, які насувалися.
— Ти не віднесеш мене в крісло, Фрідріх?
Він кивнув, піднімаючи її на руки. Її сухі, непотрібні ноги, злегка погойдувалися.
Жінка, що володіла силою, здатною викликати спеку чи дощ посеред зими, потребувала його немудрої допомоги — віднести її на крісло.
Вона любила його, Фрідріха, просту людину, що не володіє даром.
Чоловіка, який любив її.
— Ти не відповіла на моє запитання, Алтея!
Її руки ще міцніше стиснули його шию.
— Один з чотирьох каменів-захисників, — прошепотіла вона, — це я.
Фрідріх повернувся і, широко розкривши очі, подивився на дошку, де все ще лежали камені. І рот його широко розкрився: він побачив, як один з чотирьох розкришився в порошок.
Алтеї і дивитися було не потрібно.
— У числі чотирьох була моя сестра, — сказала вона. Фрідріх заколисував її на руках, а вона плакала від горя.
— А тепер нас залишилося троє.
15
Дженнсен вибралася з людського потоку, прямуючого по південній дорозі. Притиснувшись до Себастяна, вона ховалася за його широкою спиною від вітру. Часто їй хотілося просто згорнутися калачиком на замерзлому узбіччі і заснути. Живіт зводило від голоду. Коли Расті починала хвилюватися, Дженнсен, опановуючи ситуацією, перехоплювала поводи ближче до вудил. Бетті трималася поближче до стегна Дженнсен, шукаючи підтримки. Коза стерла копита, і іноді рухомий повзучий натовп починала її злити. Тоді Дженнсен погладжувала товстий бочок кози, і Бетті негайно приймалася помахувати хвостиком. Вона дивилася знизу вгору на Дженнсен, висувала язика, щоб швидко лизнути в морду Расті, а потім присідала, намагаючись прилягти на ногах Дженнсен.
Рука Себастяна, ніби захищаючи, лежала на плечі дівчини. Він дивився на фургони, вози і людей, що рухаються у напрямку до Народному Палацу. Гуркіт проїжджаючих фургонів, людський гомін і сміх, човгання підошов і стукіт кінських копит — все змішувалося в однорідний гул, який іноді прорізався брязкотом металу і ритмічним скрипом коліс. Все це тонуло в хмарі пилу, запах їжі змішувався з потом людей і тварин, залишаючи на язику Дженнсен мерзенний присмак.
— Про що ви думаєте? — Тихим голосом запитав Себастян.
Далеко попереду холодний світанок заливав прямовисні скелі величезного плато палаючим рожевим світлом. Здавалося, скелі піднімаються на тисячі футів над Азерітськими рівнинами, але людина змусила їх піднятися ще вище.
Це було місто, що лежить на плато, — тисячі дахів, обгороджених міцними стінами, були об'єднані в величезний конгломерат. Мармурові споруди, які підносилися над містом, вже освітлювало холодне зимове сонце.
Мати відвезла Дженнсен звідси, коли та була ще маленькою. І пам'ять дитинства, що жила в ній, не підготувала її доросле сприйняття до розкоші Палацу. Серце Д'хари стояло над безплідною рівниною гордо, благородно і непереможно. На її велич лягало тінню тільки одне: це був родовий замок лорда Рала.
Дженнсен провела рукою по обличчю, на мить закривши очі і намагаючись відігнати стукаючий в скронях біль — ознаку близькості лорда Рала.
Подорож була важкою і виснажливою. І коли вони ставали ввечері на нічліг, Себастян під покровом темряви ходив на розвідку, а Дженнсен починала розбивати табір. Кілька разів супутник приносив лякаючі новини: переслідувачі знаходилися дуже близько. Незважаючи на втому і сльози розчарування, доводилося збирати речі і знову вирушати в дорогу…
— У нас була причина прийти сюди, — сказала Дженнсен. — І тепер не варто втрачати мужність.