Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння

Гудкайнд Террі

16

Солдати в відполірованих до блиску нагрудниках з гострими, як бритва, піками мовчки вивчали людей, що проходять між високими колонами. Коли Дженнсен і Себастян опинилися поруч з ними, дівчина опустила голову і постаралася рухатися в ногу з іншими людьми, що брели між рядами солдатів. Мабуть, вони не привернули до себе особливої уваги, тому що ніхто не кинувся хапати її.

Величезний, схожий на печеру вхід був оброблений світлим каменем. У Дженнсен з'явилося відчуття, що вони входять

у великий зал, а не в пробитий у товщі гори тунель, що вів на плато. Шлях висвітлювали шиплячі факели в укріплених на стінах залізних підставках. У повітрі висів аромат палаючої смоли, зате було тепло — сюди не проникав зимовий холодний вітер.

По боках знаходилися ряди вирізаних у скелі приміщень. Найбільш прості представляли собою просто ніші, відділені лише невисокою стінкою, за якою продавці торгували своїми товарами. Стіни більшості невеликих кімнат були прикрашені кольоровими тканинами або розфарбованими дошками, кругом панувала привітна гостинність. Схоже, тут кожен міг заснувати свій магазинчик. Торговці напевно платили орендну плату за приміщення, зате працювали в сухому і теплому місці, де відвідувачі затримувалися з набагато більшою охотою, ніж на продутому всіма вітрами вуличному ринку.

Жваво базікаючі між собою люди стояли близько шевця, чекаючи, коли він полагодить взуття; інші прямували за елем, хлібом або мискою ще паруючого тушкованого м'яса. Трохи осторонь монотонно зазивав покупців в свою крамницю торговець, що продавав пиріжки.

В одному місці жінкам робили зачіски, завивали волосся, приколювали до них прикраси зі шматочків кольорового скла. В іншому — робили макіяж і фарбували нігті. У третьому — продавали красиві стрічки, з яких можна було змайструвати квітки для прикраси наряду. Квітка виглядала майже як справжня. По кількості такого роду лавок Дженнсен здогадалася, що під час візиту в Палац багато хто хотів виглядати якомога краще — щоб на них там звернули увагу.

На Себастяна, схоже, все це справило не менше враження, ніж на Дженнсен. Вони зупинилися біля прилавка, поряд з яким не було відвідувачів. Усміхнений продавець розставляв на прилавку олов'яні кухлі.

— Не підкажете нам, добродію, де можна знайти позолотника Фрідріха?

— Тут, внизу, він не буває. Такі художні вироби зазвичай продають ближче до вершини.

Вони просувалися по підземному проходу, і рука Себастяна повернулася на місце, обхопивши Дженнсен за талію. Його близька присутність заспокоювала дівчину, гарне обличчя було поруч, і цього разу він посміхався їй. Скуйовджене біле волосся виділяли його з натовпу. У блакитних очах було зібрано безліч відповідей на загадки величезного світу, який вона ніколи не бачила. З цим чоловіком Дженнсен майже забула біль від втрати.

Масивні залізні двері стояли відкритими, пропускаючи проходячий натовп. Їх вигляд викликав невпевненість: якщо двері закриють, люди залишаться всередині, як миші в мишоловці. Широкі мармурові сходи кольору вигорілої соломи з білими прожилками вели на величезні сходові майданчики, обрамлені масивними кам'яними балюстрадами. Тут почали з'являтися дерев'яні двері, прикрашені вишуканою різьбою. Побілені коридори були добре освітлені лампами, забезпеченими відбивачами, і тут пропадало відчуття того, що знаходишся всередині гори.

Здавалося, сходи були нескінченними. Часто вони розходилися по різних напрямках. З деяких майданчиків відкривалися просторі коридори, здатні пропустити натовпи людей.

Все це було схоже на освітлене сотнями світильників місто вічної ночі. Тут і там на шляху траплялися витончені кам'яні лавки, на яких можна було відпочити. На деяких поверхах зустрічалися невеликі магазинчики, в яких продавали хліб, сир, м'ясо. Іноді біля магазинчиків стояли столи і лавки. Тут було затишно і навіть романтично.

Деякі проходи перегороджувалися величезними дверима. Біля дверей стояли вартові, і все це було схоже на казарми. В одному місці Дженнсен кинувся в очі серпантин для вершників.

Дитячі спогади давали Дженнсен дуже туманне уявлення про це місто. Тепер їй, зачарованій новими видами, він представлявся палацом чудес.

Від підйому по сходинках і тунелях у неї втомилися ноги, і вона здогадалася, чому багато хто воліє торгувати на рівнині. З розмов вона зрозуміла, що людям, щоб вести тут свій бізнес, доводиться тут же знімати і житло.

Вийшовши в кінці кінців на денне світло, Дженнсен і Себастян були винагороджені за зусилля. Над мармуровим залом височіли три ряди балконів, обрамлених колонами, що підтримують арки. Великі засклені вікна пропускали світло, створюючи яскравий коридор, не схожий ні на що з побаченого Дженнсен раніше. Її глибоко вразило постале перед очима диво. Себастян, здавалося, теж був вражений.

— Як змогли люди побудувати такий Палац? — Прошепотів він. — Навіщо їм це знадобилося?

У Дженнсен не знайшлося відповіді. Незважаючи на почуття глибокої огиди, яке вона відчувала до правителів своєї країни, вид Палацу наповнював її побожним трепетом. Палац був побудований людьми, що володіли фантазією і далекоглядністю, що виходить за межі її розуміння.

— У той час, як весь світ в нужді, — пробурмотів Себастян, — Дім Ралів схожий на мармуровий пам'ятник.

Дженнсен подумала, що не тільки лорд Рал, але багато тисяч людей одержують з існування палацу вигоду — представники всіх верств суспільства, починаючи від Ірми, торговки ковбасою. Втім, Дженнсен була занадто здивована, щоб ламати над усім цим голову.

Коридор тут був з рядами магазинів, розташованих під балконами. Деякі були відкритими, в таких сиділо по одному торговцеві або реміснику. Інші — засклені, оздоблені, з дверима і вивісками. Зазвичай в них працювали по декілька чоловік. Різноманітність ремесел було приголомшливим. Тут стригли, лікували зуби, малювали портрети, шили одяг, продавали все, що душі завгодно, починаючи від товарів повсякденного користування і приправ і закінчуючи безцінними духами і ювелірними виробами. Аромати від страв були чудові, а від їх виду крутилася голова.

Зайнята пошуком лавки позолотника, Дженнсен звернула увагу на двох жінок в коричневій шкіряній уніформі. У кожної було довге світле волосся, заплетене в косу. Дівчина стиснула руку Себастяна і потягла його в бічний коридор. Не кажучи ні слова, вона тягнула його за собою, намагаючись іти не дуже швидко, щоб не викликати підозр, але в той же час по можливості швидше зникнути з їхніх очей.

Діставшись до першого з величезних стовпів, що оздоблюють одну зі сторін залу, вона прошмигнула за нього. Якщо люди і дивилися в їхній бік, то могли побачити всього лише, як парочка сіла на лавку біля стіни. Вони намагалися вести себе як завжди. Статуя оголеного чоловіка, що стояв спершись на спис, ледве нахилившись, дивилася на них зверху вниз.