Сьомий хрест
Шрифт:
Лотта поправила на дівчинці капор і сказала:
— Інколи я рада була б умерти, аби не дочка! Хіба я можу залишити їм мою дівчинку! Не умовляй мене, Франце, і не втішай. Просто іноді я почуваю себе страшенно самотньою. І тоді думаєш: а ви все забули.
— Хто це «ви»?
— Ви! Ви! Ти теж, Франце. Може, ти хочеш сказати, що не забув Герберта? Ти гадаєш, що я не помітила цього по твоєму обличчі? Коли ти мить Герберта забув, то скількох же ти забув інших? А йоли вже й тебе пам’ять врадила… На це вони й розраховують… — І вона повела плечем на сусідній столик, за яким сиділи штурмовики та їхня компанія. — Не заперечуй, ти багато чого забув… І це дуже погано, коли люди так
Франц якось мимоволі простягнув руку. Легким рухом він відкинув безглузде пасмо волосся з її щоки, погладив її спотворене око і все обличчя, що під його пальцями стало ще бліднішим і холоднішим. Вона опустила очі.
І враз стала значно більш схожою на ту, якою була колись.
Францові навіть здавалося, що досить йому ще кілька разів погладити її — і шрам зникне, і до цього обличчя повернеться колишній блиск і втрачена краса. Але він опустив руку. Вона пильно глянула на нього здоровим оком, що стало зовсім чорне; зіниця розширилась, і око здавалося величезним. Вона витягнула дзеркальце, поотавила його перед собою і поправила волосся.
— Ходімо, Лотто, — сказав Франц. — Ще рано, зайдемо до моїх родичів.
— Ти жонатий, Франце? Твої батьки тут?
— Ні те, ні те: просто родичі. Близьких у мене немає нікого.
Вони мовчки рушили дорогою вгору і йшли майже годину. Дівчинка їм не заважала. Вона бігла попереду, охоплена бажанням підніматися все вище й вище. Дівчинка дуже рідко виходила з Гехста. Вона раз у раз зупинялася ня мить, щоб подивитись, чи далеко простяглася земля» низу і де з нею сходиться небо. «Якщо піднятися дуже високо, — думала дівчинка, — то там можна побачити не села й поля, а щось зовсім інше, кінець усього, місце, звідки виходять хмари й вітер разом з вечірнім світлом».
Франц уже бачив будинок Мангольдів. Він ще не сказав Лотті жодного слова але слова були зараз не потрібні, вони б тільки заважали їм. В кіоску з зельтерською водою Франц купив дівчинці вафлю, а Лотті — плитку шоколаду.
Коли вони увійшли до кухні Марнетів, Августа аж рота роззявила з подиву. Усі вирячили очі на Франца, Лотту й дівчинку. Лотта спокійно привіталася. Вона зараз же заходилася допомагати мити посуд. Від великого, як стіл завбільшки, пирога, на жаль, лишився тільки маленький шматочок. Його дали дівчинці; їй дозволили також піти подивитися на шкляну кулю на клумбі айстр. У кухні коло спустілого, чисто вимитого стола ще сиділо все товариство. Ернст уважно розглядав Лотту і досадував, хоч вона йому не дуже й сподобалася, з того, що Франц, цей флегматичний сонько Франц, все-таки завів собі подружку. Потім пані Марнет поставила на стіл пляшку слив’янки. Усі чоловіки випили по чарочці. З жінок випили Лотта й Ойгені.
Тим часом дівчинка відкрила хвіртку в сад і вийшла на лужок. Вона зупинилась під першою яблунею — дочка Лотти й Герберта, замученого в гестапо.
Спочатку дівчинка бачила перед собою тільки стовбур, вона повела пальчиком по корі. Відтак вона задерла голівку. Віти, покручені й переплетені між собою міцними вузлами, темніють у повітрі; вони непорушні. Дівчинка теж стоїть нерухомо. Листя, що знизу здається чорним, весь час тихо гойдається, а крізь нього цяточками просвічує вечірнє небо: один тільки скісний сонячний промінь пробивається крізь галузки й листя і освітлює щось золоте, кругле.
У кухні всі посхоплювалися з місць: хто зна, що там сталося. Вибігли надвір і подивилися вгору. Потім принесли жердину, якою знімають плоди. Дівчинка ще надто слабосила, і дорослі
— Можеш взяти його собі, — каже пані Марнет і вважає себе страшенно щедрою.
V
Фаренберг став перед колоною в’язнів, що її в неділю так само вишиковували о шостій годині вечора, як і щодня.
Перед штурмовиками сьогодні вперше стояв не Цілліх, а його наступник Уленгаут. Перед есесівцями стояв не Бунзен — він був у відпустці, — а Гаттендорф з довгастим конячим лицем. Але в’язням, що раніше помічали найменшу зміну, після всіх мук, що їх вони зазнали за останній тиждень, усе було байдуже.
Ніхто з в’язнів не міг би сказати про трьох утікачів, яких приволокли до дерев, чи вони ще живі, чи вже мертві. Взагалі весь «танцювальний майданчик» перед бараком трохи нагадував пересильний пункт: на землі такого не могло бути, і на тому світі теж. Сам Фаренберг, що стояв перед колоною, здавалось, якось зсохся, схуд і був такий же змучений, як і всі вони.
Голос комендантів свердлить отупілі голови в’язнів, і до їх свідомості долинають окремі слова про правосуддя, про руку правосуддя, про народ і про гнійну виразку на тілі народу, про фатальний день втечі — завтра якраз минав тиждень. Але в’язні більше прислухаються до співів підпилих селян, що долинають здалека, з полів.
Раптом через всю колону пройшов наче електричний струм. Що сказав Фаренберг? Якщо й Гайслера спіймано, — тоді кінець.
— Кінець, — сказав хтось, коли колона поверталася з майдану; це було єдине вимовлене ними слово.
Проте через годину у бараці один Сказав другому, не розтуляючи рота, бо говорити було заборонено:
— Ти віриш, що вони його справді спіймали?
І другий відповів:
— Ні, я не вірю.
Перший був Шенк, той самий, до якого даремно приходив Редер, а другий — новачок, робітник з Рюссельгайма, що його, як тільки привезли, зразу ж посадили в карцер.
Шенк додав:
— Ти бачив, які в них розгублені обличчя? Ти бачив, як вони переглядались? А старий і голосу не підвищив. Ні, це неправда. Вони не спіймали його.
Лише найближчі сусіди могли розібрати, про що ці двоє шепотілися. Але цього ж вечора зміст їх розмови знав увесь барак.
Бунзен поїхав у відпустку і взяв із собою двох молодих приятелів. Це були ставні дотепні хлопці, хоч і не такі вродливі, як він сам, тому вони саме й годилися для його почту.
У той час, як Фаренберг виголошував свою промову, Бунзен і його супутники під’їхали до готелю «Райнішер гоф» у Вісбадені. Бунзен у супроводі свого почту пройшов до танцювальної зали, де поки що людей було не дуже багато. Оркестр грав якийсь старий вальс; не більше десяти пар кружляли на вощеній підлозі. Маяли білі й барвисті сукні жінок. Більшість чоловіків була в мундирах, і все це справляло враження свята перемоги або вечірки на честь укладення миру. За одним із столиків Бунзен помітив свого майбутнього тестя і вклонився йому. Це був комівояжер фірми Генкеля, «Шампанський консул», як він сам себе називав, додаючи, що він колега Ріббентропа, який колись займався тим же. Серед пар, що кружляли, Бунзен помітив і свою наречену. Засліплений ревнощами, він тільки згодом пізнав її кавалера — худого новоспеченого лейтенанта, — її брата у перших. Коли танець закінчився, вона підійшла до Бунзена. Це була дев’ятнадцятирічна дівчина, смуглява, млосна, із зухвалими очима. Обоє вони почували, що всі милуються ними, і це тішило їх.