Сьомий хрест
Шрифт:
Бунзен відрекомендував своїх приятелів. Зсунули столики. Низенький кельнер квапливо розколював коротеньким молоточком лід. Ганні, наречена, сказала, що це її прощальний вечір, бо завтра в неї починаються півторамісячні курси для наречених есесівців.
— Що ж, похвально, — сказав Бунзен.
Батько Ганні, розумний, дотепний удівець, уважно розглядав Бунзена і його приятелів. Йому не дуже подобався цей вродливий хлопець, в якого закохалася його дочка.
Посада Бунзена у Вестгофені теж здавалася йому не дуже підходящою для його зятя. Але Бунзенові батьки були звичайні, цілком порядні люди. Старий Бунзен служив чиновником
Тим часом зала заповнилася. Після вальса залунала старовинні райнлендери і навіть польки. Батько Ганні та й усі літні люди в залі посміхалися, коли оркестр грав старі, давно знайомі їм мелодії, що нагадували їм розваги довоєнних років. Такої справжньої святковості, безтурботно легкої веселості тут давно вже не бачили. Здавалося, це святкують ті, хто уникнув великої небезпеки — або принаймні уявляє, що уникнув. Сьогодні ввечері тут ніхто не порушить веселощів, ніхто не затьмарить радості. Про це вже подбали. По Рейну пливе ціла флотилія човнів «Сила через радість»; на кожному човні від фірми батька Ганні була достатня партія сухого шампанського. Біля входу немає жодного невдоволеного глядача; хіба, може, маленький кельнер, який з байдужим виглядом розколює лід коротеньким молотком.
На зупинці автомашин перед кургаузом, в тому ж місті, Кресси поставили свій «опель». Георг вийшов у Костгаймі.
Він мав переночувати в якогось човняра, бо своїми документами він мало пасував до їхнього блакитного «опеля».
Дорогою Кресс був такий же мовчазний, як і тоді, коли віз Георга до Рідервальдського селища, наче його гість, що так поволі втілювався, набираючи реальних форм, тепер мав знову от-от розтанути у повітрі і недоцільно було б заводити з ним балачки. Ніякого прощання не було.
Кресси і потім довгенько ще мовчали. Так, мовчки не змовляючися, вони під’їхали сюди; їм хотілося побути серед людей, побачити яскраве світло. Вони сіли в куточку, щоб не привертати увагу відвідувачів своїм запорошеним дорожнім одягом.
Вони уважно оглянули публіку. Нарешті пані Кресс урвала мовчанку, що тривала вже мало не годину.
— Він хоч щось сказав тобі на прощання?
— Ні. Тільки спасибі.
— Дивно, — зауважила дружина, — у мене таке відчуття, наче це я мушу йому дякувати — хоч би чим ця історія нам загрожувала — за те, що він побув у нас, за цей візит.
— Так, у мене теж, — жваво озвався чоловік.
Вони здивовано глянули одне на одного з новим, досі незнаним почуттям взаємного порозуміння.
VI
Попрощавшись з Крессами біля пивниці, Георг, трохи подумавши, не зайшов туди, а рушив униз, до Майну.
Він блукав набережною серед людей, що вийшли в неділю потішатися сонячною погодою, про яку говорили, що вона, як сидр, довго не продержиться. Георг пройшов повз міст, на якому стояв поліційний пост. Берег став ширший. Він дійшов до гирла Майну значно швидше, ніж думав. Перед ним був Рейн, а за ним місто, по якому він ходив кілька днів тому. Вулиці й площі, де він страждав, злилися в якесь сіре громаддя, що віддзеркалювалось у воді. Зграя птахів чорним гострим трикутником вирізьблювалася
Георг міг би просто перейти один з найближчих мостів і в квартирі якого-небудь човняра найняти кімнату, щоб переночувати. Навіть нічна облава була йому не страшна, бо паспорт у нього був цілком надійний, Проте він боявся, що його почнуть розпитувати. Було б краще переночувати на правому березі, а завтра рано-вранці сісти на пароплав.
Георг вирішив ще раз усе продумати, поки не стемніло.
Він повернув назад і пішов лугом понад берегом Майну.
Маленьке містечко Костгайм, заросле ліщиною й каштанами, милувалося своїм відображенням у річковій воді.
На найближчому трактирі була вивіска «Ангел», над нею висів вінок з жовтого листя; це означало, що тут є молоде вино.
Георг зайшов і сів за столик у маленькому садочку. Кращого місця годі було й шукати, щоб просто сидіти й дивитись у воду, даючи подіям іти своїм звичаєм. Йому треба було на щось зважитися.
Він сів біля стіни, спиною до саду. Офіціантка поставила перед ним шклянку молодого вина. Георг сказав:
— Я ж іще нічого не замовляв.
Вона забрала шклянку й спитала:
— Боже мій, а що ж ви хочете замовити?
Він подумав і сказав:
— Вино.
Обоє розсміялися. Вона не поставила шклянку на стіл, а дала її просто Георгові в руку. Він ковтнув. Тільки зараз він відчув страшенну спрагу і вмить спорожнив шклянку.
— Ще одну, прошу!
— Зачекайте хвилинку. — Вона підійшла до сусіднього столика.
Збігло півгодини. Офіціантка кілька разів дивилася в його бік. Його мучила страшенна спрага, але він спокійно, безперестану дивився на луки. Останні відвідувачі перейшли з саду в приміщення. Небо стало багряне; легкий, але пронизливий вітер зашарудів у виноградному листі, навіть за стіною. «Сподіваюся, він залишив мені гроші на столику», — подумала офіціантка і вийшла в садок подивитися. Він усе ще сидів на своєму місці. Вона спитала:
— Може, подати вам вина в залу?
Георг уперше глянув на неї: молода жінка в темному вбранні. її обличчя було стомлене. У неї були пружні груди й ніжна шия. Вона здалася йому знайомою, майже близькою. Яку жінку з його минулого нагадувала вона йому? Чи, може, нагадала тільки про бажання зустріти таку? Навряд тільки чи це бажання було дуже палке. Він відповів їй:
— Ні, принесіть мені краще вина сюди.
Він сів боком, так, щоб бачити весь садок. У садку вже нікого не було. Георг чекав, поки молода жінка принесла шклянку з вином. Він не помилився, вона подобалася йому, якщо в такий момент йому могло щось подобатися.
— Відпочиньте трохи.
— Та що ви, у мене повна зала відвідувачів. — Все ж таки вона сперлася коліном на стілець, а ліктями на його спинку. Її комірець був застебнутий маленьким гранатовим хрестиком. Вона спитала: — Ви тут працюєте?
— Я працюю на баржі.
Вона швидко і пильно подивилась на нього.
— Ви не тутешній?
— Ні, але у мене є тут родичі.
— Ви говорите зовсім так, як говорять тут у нас.
— Чоловіки нашої сім’ї завжди беруть собі дружин з цієї місцевості.