Сьомий хрест
Шрифт:
— Коли саме він прийшов? Який на ньому був одяг? Навіщо прийшов? Чого йому було треба? Що він говорив? Чим заплатив? Чи збереглась у вас асигнація, з якої ви йому дали здачу?
Так, вона тут, у сумці. Комісари записали номер асигнації, названу суму здачі вони порівняли з грошима, знайденими у покійного. Недоставало чимало. Може, Беллоні ще щось купив перед своєю прогулянкою по дахах?
— Ні, — сказала жінка, — він у мене дещо залишив, він був комусь винен.
— А ви вже віддали ці гроші?
— А що ж, ви думаєте, я взяла б собі гроші покійного? — спитала пані Мареллі.
— За грішми приходили?
— Приходили? — перепитала жінка, вже не зовсім упевненим тоном, бо зрозуміла,
Але комісари припинили допит.
— Дякуємо, пані Мареллі. Тепер ми вас відвеземо машиною додому. А заразом оглянемо й вашу квартиру.
Оверкамп не знав, свистіти йому чи шипіти, коли у Вестгофен прийшло донесення, що в квартирі пані Мареллі знайдено светр, якого втікач Георг Гайслер виміняв у човняра на вельветову куртку. Гайслер уже був би тут, якби вони не повірили показанням цього йолопа, учня-садовода. Не пізнати власної куртки? Хіба це можливо?
Може, тут щось не так? Що саме? Виходить, Гайслер усе-таки був у рідному місті. Нерозв’язане лишалося питання, чи він і досі там переховується, поки знайде безпечний спосіб вибратися з країни, чи, в новому одязі, а можливо, й з грішми, вже покинув місто. Усі дороги, що вели з міста, перехрестя, вокзали, мости, переправи так пильно охоронялися, ніби почалась війна. В нових оголошеннях про вточу обіцяли по п’ять тисяч марок за кожного втікача.
Як Георг і подумав уночі, його рідне місто і всі, хто був зв’язаний з ним, ті люди, що оточують тебе і йдуть поруч з тобою — рідні, вчителі, ковані, наставники, друзі, — стали цілою сіткою живих пасток. І що довше працювала поліція, то міцніше стягувалася ця сітка. «Оце деревце виросло ніби навмисне для Гайслера, — радів Фаренберг. — Поперечну дошку можна прибити і трохи нижче. Йому доведеться зігнутися». Внутрішній голос підказує Фаренбергові, що в кінці тижня Гайслер зможе відпочити тут від своїх поневірянь.
— Ваш внутрішній голос! — озвався Оверкамп. Він подивився на Фаренберга професійним поглядом слідчого: «Цей уже недовго протягне».
Фаренберг одружився дуже молодим під час війни. Його підстаркувата дружина і дві майже зовсім дорослі дочки жили разом з його батьками в тому будинку на Ринковому майдані, в підвалі якого була технічна контора. Старший брат, електротехнік, загинув на війні. Фаренберг хотів стати юристом. Але війна, тривожний час не дали йому змоги старанністю подолати те, на що бракувало розуму й хисту. Замість допомагати старому батькові прокладати в Зелігенштадті труби, він волів оновляти Німеччину, завойовувати разом із загоном штурмовиків маленькі міста, насамперед своє рідне містечко, де його раніше вважали за нікчемну людину, — зчиняти стрілянину в робітничих кварталах, бити євреїв і, нарешті, всупереч лихим пророцтвам батька й сусідів, приїжджати у відпустку додому в парадній формі з грошима в кишені, з охороною та іншими атрибутами влади.
З усіх привидів, що ввижалися Фаренбергові за останні три ночі, найстрашнішим був його двійник у синьому комбінезоні, що продуває засмічену каналізаційну трубу. Його очі горіли від безсоння. Останнє донесення про те, що знайдено светр, здалося йому відповіддю на всі нічні молитви, щоб бог допоміг впіймати усіх в’язнів і щоб його минула найстрашніша кара — позбавлення влади. «Насамперед треба наїстися, — сказав собі Георг, — а то я не пройду і ста кроків. Тут десь є перекусна коло трамвайної зупинки». Йому кололо під грудьми, ніби йому встромили туди кинджал; він мало не впав. У нього аж потемніло в очах. Таке вже бувало з ним. кілька разів у таборі після особливо страшних допитів. Коли такі напади минали, він відчував навіть якесь розчарування, ніби нічого й не було, ніби кинджал потихеньку витягли.
Але
А так — це просто безглуздо. Він уже знову був на ногах, обтрусив пальто, вогке й зім’яте, і рушив по Верхньомайнській набережній. От було б смішно — лежати мертвим біля живоплоту, хай собі шукають його по всьому місту.
Яким юним раптом здалося йому місто, яким тихим і чистим! Воно поволі виступало з туману, зрошене краплинами найніжнішого світла, і не тільки дерева та газони, мости й будинки, навіть бруківки були по-ранковому свіжі. «Вона таки чогось варта, — тверезо подумав Георг, — втеча з табору, хоч який буде кінець. Валлау, можливо, уже майнув за кордон, — подумав Георг, — а Беллоні… цей уже напевно. Він тут, здається, мав добрих друзів. Чому ж я допустився такої помилки? Чому залишився тут?»
Вулиці на околиці ще були безлюдні. Але за театром уже прокидалося життя, наче день народжується в центрі міста. Коли Георг зайшов у перекусну, відчув запах кави й юшки і побачив за шклом хліб і тарілки з їжею, вія від голоду й спраги забув свій страх і надію. Він розміняв у касі одну марку з грошей Беллоні. Бутерброд до болю повільно посувався до отвору автомата. А як важко чекати, поки наповниться чашка під тоненькою цівочкою кави: чекати можуть ті, хто має доволі часу.
В перекусній було повно людей. Двоє молодих хлопців у кашкетах газової компанії понесли свої чашки й тарілки на один з столиків, коло якого лежали їхні сумки з інструментами. Вони снідали й розмовляли, коли раптом один з них замовк. Він не помітив, що його приятель здивовано глянув на нього, обернувся й подивився туди ж, куди й він.
Тим часом Георг наївся. Він вийшов з перекусної, не дивлячися ні вправо, ні вліво. Виходячи, він злегка зачепив того самого хлопця, що здригнувся, коли побачив його.
— Хіба ти його знаєш? — спитав другий.
— Фріце, — сказав перший, — ти його теж знаєш. Ти раніше знав його.
Другий невпевнено подивився на нього.
— Та це ж Георг, — сказав перший, не тямлячи себе від хвилювання. — Так, Гайслер, той, що втік.
Тоді другий криво посміхнувся і сказав, скоса глянувши на приятеля:.
— А ти міг би заробити на цьому.
— Я? А ти міг би?
Нараз вони подивились один одному в очі тим дивним поглядом, який властивий глухонімим людям або дуже розумним тваринам, всім тим істотам, чий розум назавжди замкнений і не може виразити себе словами. Потім в очах другого щось блиснуло, щось розв’язало йому язика.
— Ні, — сказав він, — я теж не зміг би.
Вони взяли свої сумки. Колись вони були добрі Друзі, по тому настали роки, коли про щось серйозне годі було говорити, бо кожен боявся зрадити себе перед другом, якщо він змінився. Тепер виявилося, що обидва не змінились. Вони вийшли з перекусної знову друзями.
III
За Еллі, відколи її відпустили, стежили і вдень і вночі, сподіваючись завдяки їй натрапити на слід її колишнього чоловіка, якщо він у місті і спробує зв’язатись із своєю колишньою родиною. Вчора в кіно з неї ні на мить не спускали очей. За під’їздом її будинку стежили всю ніч.
Сітка, накинута на її вродливу голову, не могла бути густішою. Але й найгустіша сітка, говорить прислів’я, складається з дірочок. Було помічено, що Еллі під час антракту балакала із своїм сусідом, а по дорозі до кіно і в самому кіно вона зустріла з півдесятка знайомих. Один з них чекав на неї біля виходу і провів додому. Виявилося, що це зовсім смирний хлопець — син трактирника.