Сьомий хрест
Шрифт:
І лише вчора вранці, коли по радіо передали про втечу, все знову змінилося. Тепер ніхто б не хотів бути в шкурі Вурца. Альдінгер — дужий чоловік, і якось він уже роздобуде собі рушницю, коли надумає прийти до села. Вурц усе-таки зробив підлість — звів наклеп на свого ближнього. Через нього тепер усе село наче в облозі. Його охороняє загін штурмовиків, серед них і сини Вурца. Та все це даремно. Альдінгер знає місцевість, він може з’явитися щохвилини і всадити у Вурца кулю. Нікого це не здивує.
І ніяка охорона тут не допоможе. Колись та поїде ж він по той бік Майну або по дрова.
Вурц здригнувся.
— Що ти тут робиш? — спитала вона. — Мати тебе шукає.
Через двері хліва вона дивилася йому вслід; він крався двором, наче сам був утікачем. Вона зневажливо скривила рота. Вурц завше попихав нею, відколи вона прийшла до них у дім; тепер вона раділа з його лиха.
II
Після смерті Беллоні справу його у Вестгофені було припинено, та лишилося ще багато незакінчених справ, що стосувалися його, але проходили по інших інстанціях.
І вони зовсім не припали порохом, ані зотліли. Тліти починав сам Беллоні, а справи його зосталися нетлінними.
Хто допомагав йому? Хто з ним говорив? Хто ці люди?
Виходить, у місті ще є такі? Прислухаючися до розмов у пивницях та ресторанах, де спобігаються артисти, поліція вже вночі проти четверга натрапила на слід пані Мареллі знаної в тамтешніх колах. Ніч ще не минула, бургомістр Бухенбаха Вурц ще сидів у хліві на ослінчику, а до пані Мареллі вже завітала поліція. Вона не спала, а нашивала блискітки на спідничку, що належала одній танцівниці, яка в середу ввечері виступала в театрі Шумана, а в четвер мала виїхати ранковим потягом на гастролі. Коли агенти поліції заявили, що вона зараз же мусить поїхати з ними на допит, пані Мареллі дуже розхвилювалась, але тільки тому, іцо вона обіцяла танцівниці закінчити спідницю до сьомої години. Самий допит зовсім її не турбував, її вже кілька разів допитувано. А форма штурмовика чи есесівця її не лякала, так само, як і блиск гестапівського значка — чи то завдяки тому, що вона належала до тих небагатьох людей, які не відчували за собою ніякої провини, чи тому, що завдяки своїй професії знала справжню ціну всілякій бутафорії.
Вона загорнула мішечок з блискітками, голками й нитками разом з незакінченою спідницею, написала записку і прив’язала пакунок до ручки вхідних дверей. Потім повагом пішла слідом за гестапівцями. Вона ні про що не запитувала, бо думала про спідницю, що висіла на дверях, і здивувалася лише тоді, коли вони опинилися у лікарні.
— Чи знаєте ви цього чоловіка? — спитав один з комісарів.
Він відкинув простирадло. Правильне, приємне обличчя Беллоні майже не змінилося. Комісари чекали вибуху щирого чи лицемірного суму, що його живі вважають за свій обов’язок перед мертвими. Але в жінки вихопилося тільки тихе: «О!», немов вона хотіла сказати: «Яка шкода!»
— Отже, ви його пізнаєте? — спитав комісар.
— Звичайно, — відповіла жінка. — Це ж маленький Беллоні.
— Коли ви востаннє розмовляли з цим чоловіком?
— Вчора… ні, позавчора вранці, — відповіла жінка. — Я ще здивувалася, що він прийшов так рано. Я зашила йому піджак. Він був тут проїздом…
Вона мимоволі пошукала очима піджак.
— Це сталося під час репетиції? Хіба вони тут проводили репетицію? Хіба він ще раз виступав тут? Вони ж хотіли опівдні виїхати до Кельна.
Комісари мовчали.
— Він мені розповів, — говорила далі жінка, — що підписав контракт на виступи в Кельні. А я ще спитала його: «Слухай, малюче, хіба ти вже знову у формі?» Як же це сталося?
— Пані Маррелі! — заревів комісар.
Жінка подивилася на нього з подивом, але без страху.
— Пані Маррелі! — повторив комісар з тією удаваною багатозначністю, з якою поліційні чиновники повідомляють такі новини, бо для них багато важить, яке враження справляють їхні слова, а не самий факт, — Беллоні загинув зовсім не під час виступу, він тікав.
— Тікав? Звідки ж він тікав?
— З табору Вестгофен, пані Мареллі.
— Як? Коли?.. Він же був у таборі ще два роки тому. Хіба його давно не звільнили?
— Він увесь час сидів у таборі. Він утік. Ви хочете сказати, що не знали цього?
— Ні, — тільки й сказала жінка, але таким тоном, що комісари остаточно переконались, що вона справді нічого не знає.
— Звичайно, тікав… Він вам учора збрехав.
— Ах, бідний хлопець! — сказала жінка.
— Бідний?
— А що, хіба він був багатий? — спитала пані Мареллі.
— Ну, годі базікати! — сказав комісар. Жінка нахмурилася. — Прошу, сідайте. Я зараз накажу принести вам кави. Ви ж іще не снідали.
— Не турбуйтеся, — промовила жінка спокійно, з гідністю. — Я можу почекати, поки вернуся додому.
— А тепер, — сказав комісар, — розкажіть нам, будь ласка, з усіма подробицями про прихід Беллоні. Коли він прийшов? Що йому було від вас треба? Кожне слово, яке він вам сказав. Заждіть хвилинку! Беллоні помер, але це не рятує вас від тяжких, від найтяжчих підозрінь. Все залежить від вас.
— Сину мій, — сказала жінка. — Ви, мабуть, помиляєтеся щодо мого віку. Волосся в мене фарбоване. Мені шістдесят п’ять років. Все життя я торувала, хоч ті, що не знають нашої професії, мають неправильне уявлення про нашу роботу. Навіть тепер я змушена працювати з ранку до вечора. Чим же ви мені погрожуєте?.
— Каторжною тюрмою, — сухо відповів комісар.
Пані Мареллі широко, мов сова, розкрила очі.
— Бачте, у вашого приятеля, якому ви, можливо, допомогли втекти, було чимало гріхів. Якби він сам не зламав собі шиї, його, мабуть… — Він розітнув долонею повітря.
Пані Мареллі здригнулась. Але виявилося, що вона затремтіла не від страху, а тому, що згадала про щось.
Вона повернулася до ліжка Беллоні з таким виразом на її обличчі, наче за дрібницями забула про головне, і натягнула на обличчя покійного простирадло. Було видно, що вона не вперше робила мерцям таку послугу.
Але потім у неї. підломилися коліна. Вона сіла й спокійно сказала:
— Накажіть все-таки принести кави.
Комісарів брала нетерплячка, була дорога кожна секунда. Вони стали обабіч її стільця й почали добре узгоджений перехресний допит.