Сьомий хрест
Шрифт:
Фідлер удруге застеріг його:
— Паулю!
Ах, і Фідлер також. Минулого тижня, коли Бранд почав йому дорікати, що, мовляв, раніше він брав участь у всіх страйках та демонстраціях, Фідлер сказав йому напрямки:
— Часи міняються, і ми також.
Не повертаючи голови, Пауль скоса глянув на Фідлера. «Пауль і вчора якось дивно глянув на мене, — подумав Фідлер. — Може, його щось турбує?»
Фідлерові років під сорок. Це дужий, міцний чоловік.
Він любить веслувати й плавати. У нього широке, спокійне обличчя і очі спокійні. «Така відповідь Брандові, — подумав
Так, звичайно, він завжди був порядна людина. «Був», — думав про нього Пауль. Так, наче колишнє життя Фідлерове уже кінчилося і він стоїть на порозі нового життя, чекаючи, поки його впустять, а він, Пауль, охороняє цей поріг.
Так, він був порядна людина! І Паулю пригадалася історія з ліфтом. Тоді саме монтували ліфт у головному корпусі і з їхнього цеху теж викликали двох робітників.
Ці двоє були серед перших пасажирів, які їздили вгору й униз, перевіряючи надійність ліфта. Раптом зіскочив один трос, всі вважали, що це сталося з вини Швертфегера. Четверо робітників, що були в кабіні, сильно вдарились і дістали переломи кісток, у Фідлера був перелом ключиці. Всі четверо мали змогу подати до суду позов на відшкодування збитків за рахунок винного Швертфегера. Але Фідлер умовив своїх трьох поранених товаришів, що це, мовляв, дрібниця, його перелом ключиці теж, і не варто судитися із Швертфегером. Нелегка то була для Фідлера справа, якщо зважити, що в кожного пораненого була жінка з дітьми, яка звичайно добивалася, щоб чоловік одержав якесь. відшкодування за час вимушеної непрацездатності.
«Чи цього задосить, аби висловити Фідлерові довір’я, — запитував себе Пауль. — Можливо, що й Бранд зробив би те ж саме, з почуття спільності, чи як там називають такі речі націсти. А може, Бранд вирішив би так: за свої дії треба відповідати. Халатність одного підриває почуття загальної спільності, тому Швертфегера слід покарати». І ще пригадав Пауль, що Фідлер на всіх робітничих зборах любив ставити запитання, спокійні запитання про дрібні справи. Він завше виясняв, чи робітники одер жать усе, що їм належить за правилами. В цьому він теж був цілком заодне з Брандом.
Блиснула мідна головка індикатора. Полудень. Зараз пролунає гудок.
І блискавично Пауль згадав щось — не вчинок. І не якусь там заяву, а просто дрібничку, про яку за інших обставин він ніколи б і не подумав. Якось навесні, коли робітникам сказали зібратись після зміни у великій залі послухати промову фюрера, хтось сказав:
— Боже мій, а мені неодмінно треба на вокзал.
Другий робітник порадив йому:
— Іди, ніхто й не помітить.
А третій додав:
— Це ж не обов’язково.
Тоді і Пауль сказав:
— Якщо це не обов’язково, то я піду до своєї Лізель!
Все одно він нічого нового не скаже.
І повтікало дуже багато робітників, тобто вони хотіли втекти, бо всі троє воріт були замкнені. Тоді хтось згадав, що є малесенька хвіртка біля сторожової будки. Ця хвіртка й справді була малесенька,
— Чи ви здуріли, хлопці! — сказав сторож.
Тоді хтось у натовпі промовив:
— Чисто тобі вушко голки, крізь нього скоріше верблюд пролізе, ніж…
Пауль обернувся і побачив зосереджене Фідлерове обличчя; його лагідні очі сяяли переможним блиском.
Сонячний промінь згас на головці індикатора. Сонце освітлювало зараз частину стіни між вікнами. Пролунав гудок, почалася обідня перерва.
— Можна тебе на хвилинку? — Пауль чекав Фідлера у дворі. Фідлер подумав: «Виходить, його таки щось гнітить. Цікаво, що може засмутити такого хлопця, як Пауль?»
Пауль мовчав. Фідлер здивувався: зблизька Пауль здавався зовсім не такий, як він собі його уявляв, особливо очі були зовсім інші. Не лукаві й не дитячі, а холодні й суворі.
— Мені потрібна твоя порада, — почав Пауль.
— Я слухаю! — сказав Фідлер.
Пауль знову завагався, але потім сказав цілком розважно й чітко:
— Йдеться про в’язнів з Вестгофена, ти ж розумієш, Фідлер, що я маю на увазі, — про втікачів, вірніше — про одного.
Промовивши ці слова, Пауль страшенно зблід, — він так само зблід, коли Георг усе йому розказав. І Фідлер аж побілів, почувши перші слова. Він навіть примружився.
Як шумно у дворі! Що це за вихор підхопив їх обох!
Фідлер спитав:
— Чого ти звернувся саме до мене?
— Цього я тобі не можу пояснити. Просто довіряю.
Фідлер опанував себе. Він почав крізь зуби ставити запитання коротко й суворо, і Редер відповідав йому так само коротко і суворо, — здавалося, вони сваряться.
Обидва були бліді й насуплені. Нарешті Фідлер легенько ляснув Пауля по плечу й сказав:
— За сорок п’ять хвилин по зміні приходь у пивницю Фінка і жди там мене. Все треба обміркувати. Зараз я тобі ще нічого не можу пообіцяти.
Це було найдивніші години в їхньому житті — друга половина зміни. Пауль кілька разів повертався до Фідлера. Чи справді він той, хто йому потрібний? У всякому разі, йому доведеться стати ним. «Чого він звернувся саме до мене, — думав Фідлер. — Невже по мені щось помітно? Ех, Фідлере, Фідлере! Ти надто довго й ретельно старався, щоб нічого не було помітно. І зараз не помітно, бо нема чого й помічати.
Але, видно, все-таки щось лишилося, — сказав він собі, — лишилося проти твоєї волі, попри всю твою обережність, і Редер відчув це.
Може, я повинен був сказати: Редере, ти помиляєшся, я тобі нічим не можу запомогти. Я вже давно відрізаний від керівництва й товаришів. Між нами вже давно немає ніяких зв’язків, хоч, може, їх не так уже й важко було б поновити. Але я не зробив цього. А тепер я відірваний від усіх і нічим не можу тобі зарадити. Але хіба зміг би я сказати отаке Редерові, коли він виявив до мене таку довіру? І як це могло статися, що я лишився сам, відрізаний від усіх? Та хіба можна було підтримувати зв’язок з товаришами після масових арештів, коли рвалася одна нитка за другою? Чи, може, я не дуже й старався підтримувати цей зв’язок?