Сьомий хрест
Шрифт:
— Як це не вмієш? — сказав Пауль. — А хіба ти сьогодні ввечері не збрехала? Якщо ти не зможеш збрехати поліції, тоді тут не лишиться каменя на камені. Мене ти більше не побачиш. Коли ж ти скажеш так, як я тебе навчу, я обіцяю тобі, що ми в неділю візьмемо контрамарки й підемо на матч «Вестенд» — «Нідеррад».
— Ти дістав контрамарки?
— Так, дістав.
Близько півночі Георг, нарешті, приліг у гаражі, але його одразу ж покликали, бо шофер, що забирав машину, був чимось незадоволений. Пані Граббер вилаяла Георга хоч тихо, але добірними словами. Як тільки він знову ліг, настав час готувати другу машину, яку відправляли в Ашаффенбург. На цей раз пані Граббер стояла біля нього, пильно
Не дивно, що він прикинувся хворим і хотів уникнути суворого режиму, який тут чекав його. Георг хотів був знову лягти поспати, але йому наказали скласти інструменти й прибрати в гаражі. Наближався ранок, Георг уперше підвів очі. Жінка була вражена. Невже цьому хлопцеві байдуже, під які колеса він потрапить? Чи, може, ці колеса здаються йому легшими за ті, під які він потрапляв. Вона пішла. Потім ще раз подивилась на нього, вихилившись з вікна. Він лежав, згорнувшись калачиком, на лаві. Хазяйка подумала: «З ним, очевидно, все-таки можна порозумітися».
Георг лежав, прикрившись пальтом Беллоні, його тіло було немов налите свинцем. Він не міг заснути, але його думки текли нескінченним суцільним потоком, немов уві сні: «А що, як по мене ніхто не прийде? Може, Пауль просто покинув мене тут? Замість цього Отто?»
Георг спробував уявити своє життя, якби йому довелося лишитися тут назавше, якби він не зміг піти звідси.
Усе життя просидіти в цьому дворі, усіма забутий! Ні, краще спробувати вийти звідси, і якнайшвидше. А що, як потім все-таки приспіє допомога? А він утече, і через кілька годин його схоплять! «Якщо вони «мене піймають і повернуть у табір, — говорив він собі, — то нехай це станеться, поки ще живий Валлау. Якщо це неминуче, то краще швидше, щоб померти разом з Валлау. Може, він ще живий!» У цю мить загибель здавалася Георгові неминучою. Усе, що звичайно розподіляється на ціле життя, на багато років, — крайнє напруження всіх сил людини, занепад і знову піднесення, — усе це ~ пронеслось у його свідомості за якусь годину. Нарешті й це відгоріло. Він тупо дивився, як займається день.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
І
Фаренберг лежав горілиць одягнений, ноги в чоботях звисали з ліжка. Його очі були розплющені, він прислухався до нічної тиші.
Він загорнувся з головою в ковдру. Тепер комендант принаймні чув якісь звуки — здавалось, то бурхає кров у жилах, віддаючися шумом у вухах. Не треба прислухатися! Йому так хотілося почути якийсь далекий звук, сигнал тривоги невідомо звідки, аби той звук виправдав це нестерпне прислухування. Шум мотора десь вдалині, телефонний дзвінок у канцелярії, нарешті, людські кроки між канцелярією й комендантським бараком — будь-який звук міг би покласти край чеканню. Але в таборі панувала тиша, мертва тиша відтоді, як штурмовики по-своєму відсвяткували від’їзд комісарів. До пів на дванадцяту пиячили, відтак щось із годину робили «обхід» бараків з нагоди вечірнього інциденту. А близько першої, коли штурмовики були такі ж утомлені, як і в’язні, «танці» припинилися.
Кілька разів за цю ніч Фаренберг здригався. Проїхала машина на Майнц, потім дві машини — на Вормс. По «танцювальному майданчику» хтось пройшов, але повз комендантський барак, до дверей Бунзена. На початку третьої у канцелярії задзвонив телефон, і Фаренберг подумав був, що це й є оте саме сподіване донесення, — але виявилося, що це не те донесення, яке чергові мали передати йому чи вдень, чи вночі: донесення про те,
Фаренберг задихався, він стягнув з голови ковдру. Яка тиха ніч! Вона не була сповнена виттям сирен, пострілами з пістолетів, ревінням моторів — цим шумом великої облави, в якій усі беруть участь. Ні, це була на диво тиха ніч, звичайна ніч між двома робочими днями. Прожектори не розтинали неба своїми променями. Осінні зірки над селами губилися в тумані. Лише м’яке, але всепроникливе сяйво щербатого місяця могло знайти того, хто хотів, щоб його знайшли. Після тяжкого трудового дня все тихо спало.
Можна було б сказати, що на землі панує мир, аби не пронизливі зойки, що час від часу долинали з табору Вестгофен; люди прокидалися, підводилися на ліжках і прислухались. І, немов відступала якась дика орда, шум іще раз прокотився хвилею і зовсім завмер. І якщо хтось тепер не спав, то не таму, що йому заважали якісь чужі голоси. «Треба заснути, — сказав собі Фаренберг. — Оверкамп уже давно прибув на місце. І навіщо я визначив певний строк, навіщо сказав про це? Хіба це моя провина, коли вони не впіймають Гайслера? Треба неодмінно поспати».
Фаренберг знову загорнувся з головою в ковдру. «А що, як він уже за кордоном! Може, його тому й не знаходять, що вже не можна знайти? А що, як він саме в цю хвилину переходить кордон? Але ж кордони охороняються, як під час війни».
Раптом він підхопився. Була п’ята година. Знадвору доносився невиразний шум. Ось воно, нарешті! Від шосе, від воріт табору долинув гуркіт моторів, різкі звуки команди. Потім почувся глухий, нерівномірно наростаючий шум, але в ньому ще не було того особливого, характерного тону, гірко-солодкуватого присмаку: кров іще не пролилась.
Фаренберг увімкнув кілька лампочок. Але світло, здавалося, притуплювало його слух, і він знову вимкнув їх.
Підійшовши до дверей, він зупинився на мить і прислухався до згуків, що долинали від воріт табору, пройнятий жагучою надією.
За останні секунди шум, який завжди супроводив доставку в’язнів, посилився. Здавалося, його здійняли не окремі люди, навіть не орда, що підкоряється якійсь вищій, хоч і сумнівній, владі, — ні, то вирвалася на волю ціла зграя скажених псів. Уже почулися й ті особливі згуки, ось уже і вони вщухли, і ця мить минула. Кров уже пролилася, і псів розчарував її смак. Гавкіт зграї стає хриплий: Фаренберг зробив звичайний людський жест. Він притулив руку до серця. Його нижня щелепа відвисла.
Обличчя скривилося від досади. Для його слуху цей шум був цілком послідовною і зрозумілою зміною згуків.
Надворі знову пролунала команда. Фаренберг опанував себе. Увімкнув лампочки, почав поратиря біля штепселів.
Коли Бунзен кілька хвилин по тому проходив через «танцювальний майданчик», він почув крізь зачинені двері, як Фаренберг кричить, мов навіжений. Цілліх саме доповів комендантові: вісім нових в’язнів. Усі — робітники заводу Опеля, вони були чимось невдоволені. Їм прописано короткий курс лікування, яке допоможе їм примиритися з новими нормами і розцінками.
Цілліх витримав цей новий шквал лайки із нерухомим, похмурим обличчям. Буря, в якій його начальник шукав розради, не збила Цілліха з ніг. Але на цей раз серед зливи лайки не було жодного слова, жодного, навіть найменшого натяку на колишні часи, на їхню відданість один одному. І він стояв у цілковитому відчаї, похиливши велику голову на груди. Цілліх, який пильно стежив за своїм начальником — він поставив перед собою завдання стежити за кожним рухом начальника, — розумів, що протягом останнього тижня ставлення Фаренберга до нього різко змінилося. В понеділок, після втечі, їх іще поєднувало спільне нещастя. Але згодом Фаренберг, мабуть, вирішив порвати з ним. Невже Фаренберг зовсім забуде його?